Дещо про демократію в старовинних Афінах

Афінська демократія

Ми живемо в часи, де так багато говорять про демократію, про її успіхи й небезпеки, про загрозу її існування про конституцію, права народу і диктатуру (особливо актуально в світлі останніх українських політичних подій, чи не так?). Саме в таких часах здається цікаво було б для порівняння придивитися до кількох найяскравіших особливостей афінської демократії. Вона ж не тільки найбільше знана, не тільки її найбільше славили й рівночасно найбільш сварили в старовину, але ж і в новіших часах історики її пристрасно то боронять, то сварять, а то й відносяться до неї з ненавистю, так наче б вона була сучасним явищем.

Афінська демократія була мало чи не найраніша, не найперша демократія у світовій історії, їй доля призначила дожити аж до свого найбільшого розвитку, дійти до крайніх можливостей, із усіма добрими й поганими її прикметами. Ми не думаємо тут давати якогось державно-правового дослідження про постанови афінської демократії, а хочемо звернути увагу на деякі її прикмети.

Найцікавіша прикмета афінської демократії це — повна свобода слова в оцінюванні вчинків влади і вчинків народних провідників. Це найкраще видно з комедій Арістофана, чи не найбільшого афінського і взагалі грецького письменника, який писав комедії. Вже коли злегка придивитись до тих комедій, то нас здивує той цілковитий брак усякої цензури та повна-повніська свобода. А треба мати на увазі, що вистави відбувалися не в якомусь тіснішому гуртку, для вибраних людей, а навпаки — для цілого народу, в дослівному значенні цього слова, та ще й держава оплачувала бідним вхід до театру й покривала кошти. Як дивним мусить здаватися нам, що там, у комедії, яку виставляли перед цілим народом на кошт держави, висмівали уряд, пародіювали керманичів тої самої держави, яка не тільки це дозволяє, але ще й сама дає гроші на виставу! (хмм цікаво, хто оплачує українські сатиричні передачі про нашу владу).

Наприклад, у комедії „Лицарі” Арістофан виводить на сцену всемогутнього Клеона, і то не під якимось чужим ім’ям, ні, а під його власним, (та ще кажуть, що цю роль грав сам Арістофан, у Клеоновій масці, бо інші актори боялися), глузує собі з його демагогії, підбирає на глум хабарництво, крадіжки і взагалі всі погані прикмети, правдиві й неправдиві, всіх інших демагогів та інших людей. Але в Арістофана й сам „Народ” (Демос) не вільний від насміхань автора. Він його змальовує там як слабосилого дідуся, який дозволяє, щоб власні його невільники-демагоги дурили, з усіх боків обкрадали ,,Народ”. „Ти даєшся легко зводитись підхліблюванням, кажуть у комедії, – і тішишся, коли тебе обдурюють; ти все стоїш перед кожним, що говорить, з відкритим ротом, а розум твій присутній є відсутнім”.

Виходило так, що одного демагога (Клеона) може звалити ще більший демагог (ковбасник), що ще краще вміє старому дідові підхліблюватися, підманювати його маленькими дарунками, ласощами, хабарами, доброю їжею (він же ковбасник!), напоями… І так дід-Народ Клеона проганяє й кидається в обійми демагога (ковбасника Агопакріта).

Таке почуття цілковитої свободи, яке рідко де ще було в світовій історії, можна частково пояснити собі наслідками виховання, звичаїв, що знову складалися на підставі демократії, власне — афінської демократії. Тої демократії ми не можемо собі уявляти такою, якими бувають демократії за наших часів. Демократія в Афінах була — безпосередня. Народ-Демос панував не через виборних заступників-послів (депутатів), а брав участь у владі безпосередньо, особисто. Народ був сам на зборах і там він усім кермував. Буквально — всім, ніким і нічим не зв’язаний.

Через те й архонти (ті, що ніби то кермували державою) й інші органи держави втратили своє значення й правили тільки так формально. Це зайшло так далеко, що й архонтів не вибирали, а тільки визначували жеребком. Зате насправді панували демагоги, себто провідники народу, відомі й улюблені промовці, що в еклезії (на зборах) всяк раз вставляли відповідні внески, які потім еклезія приймала. Хто був майстерним та красномовним промовцем, вмів потягти за собою збори, виставити противника на сміх, виявити шкідливість його починів — того внесення приймали. Правда, ті люди відповідали за свої слова. Але суд був судом народу, тих 500 присяжних, вибраних жеребком. Таким чином, наприклад, Перикл правив Афінами цілих 20 років, причому не будучи архонтом, зате часто був стратегом, себто військовим керівником, а правив тому, що вмів переконати еклезію, що його політика добра. Суверенний (незалежний, сам собі пан) і сам над собою — Демос-Народ панував сам.

Чи ця цілковита, нічим необмежена суверенність зборів була корисною, то знову інша справа. Одне можна сказати, що саме ця суверенність у дуже великій мірі спричинилась до розвитку й скріплення почуття гордості у афінян, викликала свідомість своєї гідності, самопевність у кожного громадянина, навіть в найбіднішого. І жебрак, бодай деколи, на зборах в еклезії, почував себе володарем.

Ми цього почуття не можемо порівняти з почуттями нашого звичайного громадянина в наших демократіях. Громадянин у нашій демократії ніяк не почуває себе „володарем”, але далеко частіше, особливо коли він бідний, почуває себе „підданим”, тих самих чиновників, «народних» депутатів, яких ми ніби то обрали, чи не так?

Це почуття свободи й суверенності можна порівняти хіба із самосвідомістю й гордістю нашого колишнього козака на Запорозькій Січі.

Автор: Артим Василевський.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *