Боярські роди…

Бояри

Їх було не так вже багато. В офіційній родовій книзі, «Государевому родословці», складеному в середині XVI століття, трохи більше сорока глав, кожна глава – рід. Частина з них – великі князі литовські, московські удільні князі. Решта – боярські роди, титуловані і нетитуловані. Хто ж вони?

Найдавніший шар – Старомосковське боярство. Так прийнято називати нащадків родин, що служили ще з кінця XIII-XIV століть московським великим князям – засновнику московської династії Данила Олександровичу, його синам Юрію та Івану Калиті, синам Івана Калити, знаменитому онукові Калити Дмитру Донському. Тут нащадки прибулого на службу до князя Данила чернігівського боярина Федора Бяконта – Плещєєви, Ігнатьєва та інші, нащадки новгородця Радші, в тому числі Пушкіни.

Крім Пушкіних, нащадками Радші були Мятлева, Чеботова, Челядніна. Від «чоловіка чесна» Андрія Кобили, виїжджаючи «з Прусс» (як вважають, з Прусської вулиці Великого Новгорода) пішли Шереметєви, Количеви, Захар’їни з їх гілками – Яковлєви та Юр’єви, а від останніх – Романови. Це був гурток людей, все матеріальне благополуччя і політичний вплив яких пов’язаний з успіхами московських князів. Недарма син Івана Калити, Симеон Гордий, писав в 1353 році в своєму заповіті, звертаючись до спадкоємців-братів: «Слухали б есте батька нашого владики Олексея, тако ж і старих бояр, хто хотів отцю нашому добра і нам. А пишу вам се слово того ділячи, щоб не перестала пам’ять Батьків наших і наша, і свічка б не згасла». Згаданий тут «владика» Олексій – це митрополит «всієї Русі», який народився вже в Москві син боярина Федора Бяконта.

Відомо витіювате і дещо патетично піднесене «Слово про житіє і представлення великого князя Дмитра Івановича, царя Російського». Автор його вкладає в уста вмираючого Дмитра розлогу похвалу боярам. Він радить спадкоємцям: «Бояр ж своїх любите і честь їм гідну платіть … без їх думи нічтоже творите», а звертаючись до бояр додає:«Пред вами … родіхся і возрастох , і з вами царствова… З вами на многі країни мужествовах, вами в бранех страшний Бих … Ви ж не нарікаючи у мене бояри, але князі землі моєї».

Перехід нових територій під високу руку великого князя московського (а потім і «всієї Русі») завжди обіцяв цим боярам великі матеріальні вигоди. Наприклад, коли Іванові Калиті вдалося захопити частину Ростовської землі, то «от’яся» від ростовських князів «влада і князювання, і маєток, і честь, і слава, і вся інша, і потягну до Москви», а «гвалтування багато» воєвод Івана Калити призвело до того, що «не мало їх від Ростовець Москович іменами своя з нужею (тобто насильно ) отдаваху». Коли московський князь ставав одночасно великим князем володимирським, старшим серед усіх князів Руської землі, то під його владу тим самим потрапляли великі багаті території власне Володимирського великого князювання – землі Переславля-Залеського, Костроми, Углича, Вологди, самого Володимира та багато інших.

З часів же Дмитра Донського ці землі фактично зливаються зі старою територією Московського князівства. Намісниками тут ставали московські бояри. – Намісник же в ті часи був «кормленщіком»: він отримував на свою користь певну частку податків і судових мит з керованого повіту – «годування». Чим повіт більший і багатший, тим і годування прибутковіше.

У XIV столітті титулованих бояр ще не було. Таке поширене в XVI-XVII століттях словосполучення, як «боярин князь» такий-то, було в XIV столітті – в першій половині XV століття ще неможливим. Або князь, або боярин! Слово «князь» сприймалося не тільки як титул, але і як «посаду». Залишилися без своїх частин князі звичайно автоматично позбавлялися титулу. З великою «честю» виїхав в Московське князівство з Волині князь Дмитро Михайлович Боброк, майбутній герой Куликовської битви, разом з синами. Великий князь Дмитро навіть видав за нього заміж свою рідну сестру, і проте ні він, ні його нащадки (Волинські і Воронцови-Волинські) не зберегли титулу.

Але в XV столітті становище змінюється. На московську службу переходить все більше і більше нащадків самостійних князів. Нащадки литовської великокнязівської династії Гедиміновичів – князі Патрікеева, Голіцини, Куракіни, Хованські, Бельскі, Мстиславські… Нащадки ярославських князів – Пінкові, Кубенскі, Курбські, Сицькію… – Стають поступово воєводами й боярами, але зберігають князівські титули. Слідом за ними в московській Боярської думі виявляються і самостійні господарі князівств на Верхній Оці, нащадки чернігівської князівської династії Воротинські і Одоевські.

Вождь войовничих церковників Йосип Волоцький улесливо назвав Василя III: «всія російської землі государем государ». У цій формулі – точна фіксація існуючого тоді положення: государю всієї Русі служили багато «государів» рангом нижче, які продовжували панувати над своїми підданими. Господарі колишніх незалежних князівств, які перейшли на службу до великого князя, довго зберігали в своїх землях право суду по всіх справах, право життя і смерті над своїми підданими, видавали жалувані грамоти монастирям і тримали власних службових людей – теж феодалів. Лише до середини XVI століття ці особливі княжі права були поступово ліквідовані.

Автор: В. Кобрин.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Яндекс.Метрика

UA TOP Bloggers