Атлантида – зниклий материк. Частина четверта.

Інший росіянин, геолог Карножицький, поділяв думку Норова щодо того, що Атлантида колись височіла в східній частині Середземного моря. Він не був згоден лише з одним. Чому Норов має на увазі під стовпами Геракла Босфор? Адже куди природніше припустити, що Платон, говорячи про стовпи Геракла, мав на увазі головне західне гирло Нілу. Жерці міста Саіса швидше за все знали саме про ті стовпи Геракла, якими іменувалося західне гирло Нілу. Навряд чи вони коли-небудь залишали своє місто. До того ж Саїс знаходився недалеко і від міста Гераклеї, заснованого, за переказами, нібито самим Гераклом.

Продовжуючи розвивати думку А. С. Норова, Карножицький став шукати нових підтверджень її правильності. Йому вдалося зібрати свідчення того, що дійсно в східній частині Середземного моря колись був великий острів, а може бути, цілий архіпелаг островів, який згодом опустився на дно.

Вивчення геологами берегів східної частині Середземного моря дало дуже цікаві результати. Виявилося, зокрема, що пласти, які складалися з прісноводних відкладень, всі або горизонтальні, або мають слабкий нахил у бік відкритого моря. Це було відмічено на берегах Малої Азії, на островах Родосі і Криті. Виникало питання: де ж у такому разі кінчалися ці пласти? Очевидно, вони мали продовження вже під водою, на дні моря. Але так як ці відкладення були утворені прісноводними озерами, що колись тут існували, то мимоволі напрошувався висновок, що там, де тепер море, колись була суша. Вдалося також встановити, коли це було, – наприкінці третинного періоду, в так звану пліоценову епоху.

Середземне море виглядало в той час зовсім не так, як зараз. Замість великих водних просторів в його східній частині знаходився вузький рукав; Егейського моря не було, не було й з’єднання Середземного моря з Чорним. Островів Сицилії та Мальти теж не було – на їх місці простягався суцільний африканський берег, який виступав далеко на північ.

З тих пір пройшло багато років, може, мільйон, а швидше за все більше. Кілька оледенінь змінило один одного за цей час. Настала міжльодовикова епоха, що передувала останньому заледенінню. У цю епоху з’явилась на Землі людина. У цей же час на Землі відбулися великі геологічні зміни. Земна кора піддалася коливанням. В одних місцях суша піднялася, в інших опустилася. Якраз в цей-то час і опустилася східна частина Середземного моря, колишня суша. Сицилія і Мальта відділилися від Африки і перетворилися на острови. Утворилося Егейське море, яке через Мармурове море вступило в з’єднання з Чорним. Зовсім поруч з цікавлячим нас районом виникли провали земної кори, які заповнилися водою. Це були Червоне і Мертве моря, а також ланцюг великих африканських озер.

Геологи, які досліджували острови Грецького архіпелагу, а також південний край Балканського півострова, виявили в ряді місць тріщини, по яких відбувалися опускання суші. Однак Карножицький цим не вдовольнився і вирішив шукати додаткових доказів у … птахів!

Хто не знає, що з наближенням зимових холодів європейські пернаті покидають свої краї і вирушають в довгий і далеко не безпечний шлях в південні країни, туди, де гріє сонце. У своєму перельоті в жаркі краї птахи не могли не перетинати простору Середземного моря. Легко сказати – перелетіти через Середземне море, якщо ніде опуститися і перепочити. Тут недовго і загинути. Однак більшість птахів благополучно здійснювало подорож. Було при цьому відмічено, що перельоти відбуваються не безладно в будь-якому пункті Середземного моря, а тільки в трьох абсолютно певних: через Гібралтарську протоку, через Сицилію і Мальту і, нарешті, через острова Крит і Кіпр. І Карножицький розглядає це явище як спадщину давно минулих часів, коли острови Кріт і Кіпр були куди більше, ніж тепер, заповнюючи собою, мабуть, майже всю східну частину Середземного моря.

Але і це ще не все. А чим, запитує Карножицький, пояснити, що на Криті були знайдені викопні залишки гіпопотамів? Притому на неабиякій висоті. Острів Крит в нинішніх його розмірах ніяк не міг мати ні великих прісноводних озер, ні великих річок, які необхідні для існування цих тварин.

Стало бути, заключає Карножицький, дійсно не так давно в східній частині Середземного моря знаходився острів чималих розмірів. Згодом він опустився під поверхню моря, зник назавжди, не залишивши по собі ніяких слідів. Як давно відбулося його зникнення? Десять, п’ятдесят чи сто тисяч років тому? Хто знає! В оповіданні Платона називається перша цифра. І, на думку Карножицького, немає ніяких підстав ставити її під сумнів. Адже східна частина Середземного моря і в минулому і тепер схильна до частих землетрусів і сильних вулканічних вивержень. Могло повторитися те, що сталося, скажімо, в гирлі Інду, – опускання суші під рівень моря. Потім воно тривало, але вже не так інтенсивно, а поступово, в результаті вікових коливань земної кори. Він підрахував, що якщо в середньому за сторіччя опускання відбувалося на один метр, то за десять тисяч років воно склало б досить значну цифру в сто метрів.

Такий хід міркувань Карножицького. Він анітрохи не сумнівався в тому, що Атлантида існувала, як і могутнє плем’я атлантів, і що було це, як свідчить Платон, близько десяти тисяч років тому.

Покійний президент Географічного товариства академік Л. С. Берг схильний був поділяти думку Норова і Карножицького. При цьому він вважав, що міркування Норова більш переконливі. За припущеннями Берга, Атлантида повинна була знаходитися в Егейському морі на південь від Криту. Цілком можливо, писав він, що Атлантида Платона відповідала древньому материку Егеїда, залишки якого збереглися у вигляді окремих островів Егейського моря – Криту і багатьох інших.

Єдиним, але досить серйозним запереченням Карножицькому і Норову може послужити тільки одне. Від моменту появи людини на Землі, коли і відбувалися описані геологічні зміни в районі Середземного моря, нас відділяє не якихось десять тисяч років, а незмірно більший проміжок часу. А в настільки віддалені часи ніяк не могло існувати плем’я з високою культурою, про яке так виразно оповідає Платон.

Якби не це міркування, ми з задоволенням слідом за Карножицьким висловили б надію, що коли-небудь вдасться здійснити подорож на дно Середземного моря для пошуків затонулої Атлантиди; і не тільки здійснити подорож, але і провести археологічні розкопки на дні моря і знайти те, що було поховано тисячі і тисячі років тому під товщами наносів річки Нілу. Тоді загадка Атлантиди, можливо, була б остаточно вирішена.

ЧИ ЗНИКЛА АТЛАНТИДА?

Втім бути може, в цьому й немає ніякої необхідності? Адже можна також допустити, що Атлантида не затонула, а донині благополучно підноситься над морем. На таку думку мимоволі наштовхують успіхи археології. Подібно до того, як Шліман виявив сліди Трої, інші археологи в результаті багаторічних розкопок на острові Криті зуміли відтворити його історію, відкрили науці багатства його стародавньої культури. І що саме цікаве, деякі з них звернули увагу на дуже велику схожість між Платоновою Атлантидою і Критом в період його розквіту, коли він зробився світовою державою, що було приблизно 3-3,5 тисячі років тому. Опис міста на Атлантиді, його палаців, храмів, водопроводу, каналів, численних верфей і гаваней на узбережжі – все це у Платона дивно нагадувало картину Кносса – резиденції царя Міноса, яку вдалося відновити вченим-археологам на Криті.

Чому не припустити, що Крит і Атлантида Платона – одне і те ж? Чому не припустити, що Атлантида, вона ж Крит, тільки частково зникла під водою в результаті землетрусів, а не повністю, як казав Платон? Землетруси на Криті, безсумнівно, були, про це свідчать зовсім неспростовні дані, здобуті дослідниками. Наслідки цих землетрусів були згубні для багатьох міст Криту, які вже більше не повстали з руїн. Чому не припустити, що саме ці землетруси і мав на увазі Платон, описуючи загибель Атлантиди?

Бути може, саме в цьому-то й криється розгадка таємниці Атлантиди, і сліди її древньої культури вже немає потреби шукати на дні Середземного моря, до чого закликав Карножицький, так як ці сліди виявлені археологами на Криті! Але все це поки що тільки припущення. А сьогодні ще ніхто не може сказати з повною визначеністю, існувала Атлантида чи ні. Будемо сподіватися, нові досягнення науки допоможуть, нарешті, вирішити загадку, яка хвилює людські голови ось вже тисячі років.

Автор: С. Узин.