Софійська азбука

Напис на Софії Київській

Відкриття було абсолютно несподіваним і сталося там, де його найменше можна було очікувати. Протягом останніх десятиліть Інститутом археології ведеться вивчення написів на стінах Київського Софійського собору, побудованого за Ярослава Мудрого у 1017-1037 рр. Під час реставраційних робіт, що проводилися в соборі, у вівтарі Михайлівського приділу (тобто в забороненій частині храму) була виявлена азбука, як і всі софійські графіті, процарапана за давньою штукатуркою.

Ретельність, з якою прокреслені букви, їх величина (висота знаків досягає 3 см) свідчать, що цьому напису надавалося велике значення. Палеографія не залишає сумнівів щодо дати його написання в соборі — це перша половина XІ століття, тобто час, близьке до спорудження самого собору. Однак сама азбука, як ми припускаємо, відноситься до набагато більш ранніх часів.

Склад азбуки разючий! Вона складається з 27 літер, серед яких 23 грецькі і 4 слов’янські: «б», «ж», «ш», «щ». Софійська азбука займає як би проміжне місце між грецьким алфавітом і кирилицею, яка в першому (моравському) варіанті мала 38 знаків, а у другому (болгарському) — 43.

Як пояснити появу такого алфавіту на стінах Софійського собору? Простим недоглядом, неповнотою, недописанністю? Навряд чи. Автор напису виконав його дуже ретельно. Він довів його до кінця, до самої «омеги», не загубивши такі не важливі для слов’янського письма знаки, як «ксі» або ту ж «омегу». І в той же час залишив без уваги глухі голосні «ъ» і «ь», обидва «юса» дуже важливий «хробак», необхідний «кк» і т. д. Думаємо, таке припущення неприпустимо; очевидно, ці знаки ще не існували, коли відтворена софійським книжником азбука сформувалася і була у вжитку. Вони з’явилися пізніше.

Справді, чотири слов’янські літери, самі потрібні. Без глухих голосних можна було легко обійтися: у сильній позиції (під наголосом) замість них ставили «о» або «е», в слабкій взагалі нічого не писалося. Можна було обійтися без «ч» або «ц», бо ці букви позначають не звуки, а дифтонги («тш», «мс»). Але без «б», «ж», «ш» ні один слов’янський текст зобразити немислимо.

Звідси випливає ідея, яка на перший погляд може здатися надто сміливою: знайдена азбука є докириличною і відображає початковий етап в «розподілі» слов’янських письмен. Адже у нас є всі підстави стверджувати, що на Русі до 862 року існувала не тільки впорядкована ділова документація, але і формувалася література, тому природно думати, що саме цією азбукою користувалися в той час.

Тоді не важко зрозуміти її появу на стіні Софійського собору. У першій половині XI століття князь Ярослав Мудрий створив у столиці солідний культурно-просвітницький центр, до складу якого входила і перша відома на Русі бібліотека. В цей час, поза всяким сумнівом, в Києві зберігалися документи доволодимирових років; доказом тому є тексти договорів X століття. Ймовірно, таких офіційних грамот було чимало. Але крім них, очевидно, існували й стародавні книги — переклади християнської літератури, вцілілі протягом язичницької реакції 882-972 років, хронікальні записи і т. д.

Незвичайна орфографія цих документів помітно відрізнялася від кириличної і повинна була привертати увагу книжників на початку XI століття. І ось, можливо, один з них реконструював цю давню азбуку з текстів (а може бути, знайшов її в готовому вигляді в одному із стародавніх манускриптів?) і виписав її для пам’яті або з навчальною метою на стіні Михайлівської межі в місці, недоступному для стороннього ока.

Пошуки тривають

Знахідка Софіївської азбуки ставить перед дослідниками нові проблеми і насамперед — завдання відшукання текстів, виконаних найдавнішим слов’янським алфавітом. Звичайно, розраховувати на те, що будуть знайдені невідомі досі літописні тексти IX століття, не доводиться. Пошуки повинні бути спрямовані, насамперед, в область епіграфіки, особливо — найдавнішої. Справа в тому, що до відкриття Софіївської азбуки будь-який слов’янський напис заздалегідь передбачався кириличним. Склад знаків, що беруть участь у ньому, спеціальному аналізу не піддавався. Тепер треба поглянути на них по-іншому. Перш за все, повинні привернути увагу найдавніші написи, виконані (безумовно або приблизно) до 988 року. Наприклад, вже згадувана «гороухща» або «гороушна» на гніздовській амфорі. Автор розкопок Д. Авдусин й інші дослідники, що її вивчали, вважали її графіку кириличною. На жаль, склад напису не дає підстав для певних висновків. Всі вісім знаків (в обох варіантах — з «х» і «щ» або «ш» і «н») в рівній мірі властиві і Софійському алфавіту, і кирилиці.

У 1946 році Б. А. Рибаков опублікував цікавий напис з Києва. Це автограф гончара на корчазі: «бл(агодат)неша плона корнага сн(а)» (благодатнойша повна корчага сія).

Автор публікації вважав напис кириличним, але звернув увагу на орфографічні дивацтва, що йому притаманні. Зокрема, за нормами давньоруської писемності (на староболгарській основі) тут, принаймні, у двох місцях, повинен стояти глухий голосний «єр» — в словах «плъна» і «кърьчага». Але замість нього поставлено «о». В цьому ж слові після «р» покладається глухий голосний «ерь», але його немає зовсім. Далі, в слові «благодатнейша» після «т» також повинен значитися «ерь», а після «н» — «ять», і правильне написання слова, отже, буде «благодатьнша». Перший з цих знаків взагалі не вказано, а другий замінений на «е». Нарешті, разюче слово «корнага» замість «корчага»: замість «черв’яка» — «і» вісімкове. Форма досить архаїчна.

З точки зору давньоруської орфографії кінця X—XI століть (після 988 року), що користується розвиненою кирилицею, напис гончара абсолютно неграмотний. Але його неграмотність, однак, виявляється досить закономірною. Вона стосується тільки тих знаків, яких немає в Софійській азбуці: «т.», «ь», «ч». Якщо допустити, що ремісник користувався саме цим алфавітом, все стає на свої місця. Цілком природно, що майстер замість «ъ» двічі вжив «о» в сильній позиції (там, де звук реально вимовляємо), а інший глухий голосний «ерь», що стояв у слабкій позиції, взагалі опустив; виправдана і заміна «ъ» на «е» в безударному положенні, де цей звук займає як би середнє місце між «е» і «и»; нарешті, немає нічого дивного у виборі архаїчного терміна «скориага» замість «корчага», якщо звук «ч» не мав спеціального позначення.

Спочатку напис з київської знахідки був датований XI—XII століттям. Б. Рибаков справедливо оскаржив це датування, підкресливши давні риси в палеографії графіті. Але він не бачив самого черепка — у той час, коли готувалася публікація, він вважався загубленим. В даний час він знаходиться в експозиції Київського Історичного музею. Амфора, на якій зроблений напис, має власну дату і точно визначене місце виробництва. Вона була виготовлена в Криму (в Херсонесі або в Керчі) в IX—X століттях. Вона веде нас у те середовище, де читали Євангеліє і Псалтир, руськими письменами писані».

Розвиток подій малюється нам так. Поява давньоруської писемності була результатом тривалого процесу. У I тис. до н.е. та I тис. н. е. у Східній Європі зароджувалися дві абсолютно не залежні один від одного письмові системи — ієрогліфічна на півдні і фонетична (з використанням грецької і латинської графіки) — у лісостепу.

Перша під впливом тієї ж грецької писемності до початку середньовіччя оформилася в так зване «русько-хазарське» письмо. Надалі воно згасло і не залишило по собі відчутної традиції, — крім, бути може, літери «ш» з давньоєврейської «шин», через хозарське посередництво перекочувала в кирилицю і глаголицю (це — єдиний по-справжньому ідентичний знак в обох алфавітах).

Інша традиція виявилася більш життєвою і породила «протокирилицю», як перший етап «розподілу», тобто пристосування грецької графіки до особливостей слов’янської фонетики. Графічним вираженням цієї стадії, як нам здається, є Софійська азбука.

Близько 863 року Кирило винайшов глаголицю, однак цей штучний алфавіт довго не протримався з-за крайньої труднощі його засвоєння. Через два десятиліття глаголиця була трансформована в кирилицю, з урахуванням не тільки власне грецького алфавіту, але і «протокириллиці» (тобто Софійської азбуки). Досить імовірно, що цю роботу завершив Климент Охридський, найбільш видатний учень Кирила після 886 року — не дарма в його Житії підкреслено, що введена ним система писемності була простіше винайденої Кирилом.

Між тим у 882 році на Русі стався переворот: князь Аскольд, останній представник київської династії Кия, був убитий; почалася язичницька реакція, позиції християнства тимчасово були підірвані, розгорнута було літературна діяльність прийшла в занепад. Оскільки на Русі християни і книжники піддавалися гонінням (особливо при Святославі), Болгарія розгорнула активну роботу по перекладу християнських книг і створення оригінальних творів. Коли через століття, за Володимира, Русь вдруге і вже остаточно стала християнською країною, до її послуг була готова болгарська література, шо ринула сюди широким потоком.

В результаті в нашій країні право громадянства отримали і староболгарська літературна мова, і болгарська кирилична графіка. На їх основі розвивалося надалі все давньоруське книгарство і документалістика. Писемна спадщина аскольдових часів, що відіграла таку видатну роль на зорі слов’янської письменності, стала далеким переданням, поступово пригаслим в пам’яті нащадків.

І тільки в тиші книгосховищ мудреці-книжники, риючись у стародавніх пергаментах, знаходили серед них дивні манускрипти з незвичайною орфографією і згадували давні традиції, що пішли в небуття.

Автори: М. Брайчевський, С. Висоцький.