Історія расизму

Мартін Лютер Кінг

Де, коли і як постала концепція расизму? Схоже на те, що вона вперше з’явилася в оприлюдненій у 1933-1934 рр. книзі Магнуса Гіршфельда, де той описав “расову теорію”, яка мала підперти гітлерівську концепцію війни між расами. Отже, слово “расизм” народилося в Німеччині після першого ж контакту з практикою державного расизму нацистів, скерованого в основному проти євреїв, а разом з ними й проти інших народів -”недолюдків”. Далі це поняття розвивалося під знаком теорії арійської раси.

З 1938 року термін “расизм” з’явився в англомовному перекладі книги Гіршфельда. Відтоді завдяки різним теоретичним розробкам він набув свого офіційного й міжнародного сенсу упередженого переконання у природженій нерівності людських груп.

Французький філософ П’єр-Андре Тагієф простежив дві “величезні появи” слова “расизм” у Франції. Перша, радше епізодична, поява (1895-1897) збігається з утворенням “Аксьйон франсез” та створенням газети “інтегрального націоналізму” французького крайнього правого руху під назвою “Вільне слово” (“La libre parole”). Представники цієї політичної думки, активні пропагандисти антисемітизму в Франції, підтримували водночас тісні стосунки з колоніальними колами і самі називали себе “расистами”, тобто представниками “французької раси”, яку належало рятувати від виродження. Пізніше, в період 1925-1935 років терміни “расизм” і “расисти” знову з’явилися, щоправда, в дещо ширшому значенні на означення доктрини німецького фашизму.

Саме це друге значення під впливом Другої світової війни збіглося з англосаконським вживанням терміну. Однак націоналістичне французьке забарвлення у ньому виявилося вирішальним: промова, де засуджується німецький расизм, майже цілковито будується на його відмінності від французького націоналізму. Цей останній претендує на універсальність і вимагає “культурної” засади, цілком чужої «натуралістичній» німецькій традиції, пристосованій до ідеї біологічної псевдо незмінності “рас”. Отже, витоки французького антирасизму у Франції живляться ідеологією, яка сама собою ксенофобна й есенціальна.

Така до краю спрощена мною аргументація викриває двоїстість, яка певною мірою може характеризувати як антирасистські, так і расистські підходи. Двоїстість ця виявляється в тому, що вони спираються як на ідеалізацію самого себе (“раса панів”) так і на приниження іншого (“дегенерати”, “недолюдки”, “примітивні” тощо). Двоїстість знаходимо також у зв’язку, який расизм підтримує з універсальністю. Майже містично посилюючи ілюзію абсолютної винятковості та доконечної вищості нації чи групи націй, які вважають себе за “обранців”, расизм парадоксально єднається з універсальністю тоді, коли прагне вписати цю вищість в універсальну історичну схему чи в природну еволюцію всього людства.

Тож не треба дивуватися, що й сам антирасизм, своєю чергою втягнутий у поле націоналізму — державну ідеологію, яка нині домінує, — часом виявляє подібну двозначність. Характерні риси французького розвінчання “німецького расизму”, розвінчання в атмосфері національного реваншу, знаходимо у викритті нацизму деякими переможцями у Другій світовій війні, а також у боротьбі проти колоніального расизму деяких національно-визвольних рухів.

Саме поняття “раси”, з огляду на виняткову свою полісемію, забезпечує перехід від одного кон’юнктурного вияву расизму до іншого, від однієї антирасистської стратегії до іншої. Хоч “рас” немає, поняття “раси” протягом цілої доби було “віссю обертання” погляду на історію та зіткнення світоглядів. Хоч би як змінювалися з огляду на історичні обставини значення певних слів, ці зміни не зачіпали принаймні питання про зв’язки між біологічною спадковістю і культурною самобутністю, якими доповнюється термін “раса”.

Сьогодні, бачиться, саме це питання зникло, хоча, цілком може бути, воно почало означуватися іншими термінами.

Історія та критика “расизму” втратили свою цноту: знаючи про свою історичну та ідеологічну детермінованість, вони мусять боротися проти наслідків задавненої і підсліпуватої термінології, якою вони користуються.

В той час, коли окреслюється стандартне визначення расизму, паралельно розвиваються дві великі дискусії: одна стосується зв’язків між “расизмом” і “антисемітизмом”, інша — обставина виникнення сучасного “расизму”. Якщо першій до завершення ще далеко, то у другій досягнуто консенсусу щодо датування цієї з’яви кінцем XV сторіччя, часом “відкриття” Америки. Справді, то був початок європеїзації світу, а також формування абсолютних монархій (зародків національних держав), секуляризації антисемітизму й “одомашнення” аристократії, що підштовхнуло розвиток ідеології “чистоти крові”.

Із теперішньої дискусії про значення “расизму” я виніс спокусу сформулювати методологічний урок. З погляду історії, немає певного виду расизму, який би виник і зник на Заході в ту чи ту мить. Зате є численні послідовні ідеологічні конфігурації, тісно пов’язані з зіткненням культур і політикою насильства (особливо насильства з боку держави). Кожна з цих конфігурацій передає сфери напруженості та внутрішні антагонізми якоїсь із структур універсального панування, скажімо, Римської імперії, християнства, європейської експансії, націоналізму світового ринку, а, завтра, можливо, “нового міжнародного порядку”.

Кожна з них залишила свій знак, що ввійшов до складу нового “расизму”, який саме через те завжди є “неорасизмом”. Саме так відбувся, поряд з іншими, перехід від теологічного антиіудейства до нерелігійного антисемітизму, від біологічного расизму до расизму за культурними ознаками, від колоніального насильства до постколоніальної дискримінації людей із “Півдня”. Хоч-не-хоч, це призводить до того, що схеми панування і дискримінації, а також внутрішньої ізоляції є могутнім знаряддям самовизначення і визначення інших, а отже, історичною та колективною пам’яттю.

Зрештою, двозначність і теоретична недосконалість антирасизму аж ніяк не ставлять під сумнів його необхідності. Подібно до того, як флуктуації расистського світогляду, узаконюючи дискримінацію та сегрегацію, не здатні приховати аналогічності всіх своїх практичних дій, так і безперервність анти расизму протягом кожної епохи спирається на усвідомлення неприйнятного відкидання людяності, що породжується расизмом, та на констатації того, що він несумісний з волею.

Автор: Етьен Балібар.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Яндекс.Метрика

UA TOP Bloggers