Книга в стародавній Русі

Книга в стародавній Русі

Низька склепінна келія або проста дерев’яна хата. Тьмяне світло падає з крихітного віконця, а вечорами і ночами ллється від маленької лампадки. На невеликому низькому столику лежить все, що треба для письма: чорнильниця і кіновариця, пісочниця з дрібним річковим ліском для присипання тільки що написаного (замість промокашки), два ножі – один для заточування пір’я, інший – для підчисток помилок, для цієї ж мети лежить пемза і губка; тут же для рівності сторінки лінійка, циркуль, ланцюжок і спеціальне металеве або кістяне шильце, яким натискають лінію рядка. А поруч сидить чоловік. На колінах у нього рукопис. В руках гусяче перо. Він пише. Пише книгу. Це давньоруський писар, або списатель. Він весь пішов у свою важку, копітку і напружену роботу. Текст, з якого він списує, тут же, на столі. Ось писець відірвався від рукопису, що лежить на колінах, подивився на текст, відшукав потрібне місце, прочитав його і знову схилився над своєю роботою, повторюючи вголос слова, які виводить в цей час його рука. І так буква за буквою, слово за словом, рядок за рядком, сторінка за сторінкою.

Уважно стежить він, щоб не пропустити букву або (не дай Бог!) рядок, – буває й таке, якщо ослабне увага і очі ненароком перескочать з потрібного місця на інше. Якщо помилку виявлено тут же, в хід йде ножик, і неправильна буква або рядок вирізаються, пропущене слово надписується. Наприкінці книги писець звертається до майбутнього читача з проханням пробачити його за допущені помилки: «А писав Козьма Попович, а чи буду де пом’явся (помилився) у своїй брутальності і пияцтві, отці і братія, ісправяче чтет …, а мене не кленете».

Втомлений переписувач бував не проти нагадати майбутньому читачеві книги про своє існування, розповісти про ту обстановку, в якій з’явилася на світ книга. Так на полях з’являлися приписки, за якими легко уявити собі життя і працю книжкового списателя.

писар

За вікном вже ніч. Всі давно заснули. І тільки дві людини схилилися над своїми рукописами: «Всі люди сплять, а ми, два нас писаря, ще не спимо». Але сон долає і їх, увага слабшає, і на полях з’являється приписка: «О Господи, помози, о господи, поспішай! Дрімота обов’язкова, і в цьому ряді (рядку) помішані (помилився)». І так всю ніч, а під ранок втомлений писар знову нагадає про себе на полях своєї праці: «нощь успе, а день наблизився». Затопили піч, надимили, а писар повідомляє: «Вже димно, поліземо в іншу хату».

Багато приписок нагадують про апетит переписувача: «Зваріть, Бога ділячи, рибки осетрінки і нові щучинки», – записує він на полях; або: «Како ми не об’їстися, коли поставлять кисіль з молоком».

А бувало й таке: «З похмілля голова болить, та не хочеться писати». Довгі дні, тижні, місяці тривала ця праця. Зате яке зітхання, полегшення, коли вона закінчена! І писар поспішає знову поділитися з читачем своєю радістю.

«Радіє купець, прикуп сотворив, і керманич в отішье пристав, і мандрівник в батьківщину своє пришед; тако ж радіє і книжковий списатель, дошед кінця книгам; тако ж і аз, худий, недостойний і багатогрішний раб Божий Лаврентій мних. Почав есмь писати книги сія, глаголемая літописець, місяця січня в 14, .., а кінчав єсм березня в 20…» Такий запис знайдемо ми на самому древньому із збережених до нас списків літопису, який так і називається по своєму «списателю» Лаврентіївським.

Бували записи і коротше, але не менш виразні: «Якоже радіє жених про наречену, тако радіє переписувач, бачачи останній лист»; або: «… Якоже радий заєць мережі уник, тако радий писець останній рядок написавши».

У більшості випадків переписувачами книг були миряни – ремісники, що присвятили себе цілком цій нелегкій праці. Бували випадки, коли такий переписувач йшов у монастир, продовжуючи і там займатися своїм ремеслом. Можливо, в XVI-XVII століттях існували особливі майстерні по листуванню книг. Іноді переписувачів можна було зустріти серед боярської челяді: кріпак писар переписував книги для свого освіченого книжника-пана.

писар

Писали пір’ями – гусячими, лебединими, навіть павиними. Останніми, звичайно, набагато рідше, і в таких випадках переписувач не упускав можливості похвалитися: «Писав есмь павьїм пером». Але частіше він з гіркотою констатував зовсім інше: «Хвацьке перо, не вільно їм писати». Вже сам процес підготовки пера до письма вимагав від переписувача високого мистецтва.

Для виготовлення чорнила використовувалися старі цвяхи (або інші предмети зі старого заліза), які опускалися в квас або кислі щі, для в’язкості додавалася дубова або вільхова кора.

Складніше було з матеріалом, на якому слід було писати. Найдавнішим матеріалом для письма на Русі був пергамент. Саме слово це з’являється у нас лише в XVII ст. До цього книги на пергаменті називалися «харатії» (від грец. «харатос») або ще частіше «книгами на шкірі» або «на телятині» (так і писали: «книга писана в десть по телятині») – адже виробляли пергамент, як правило, з телячої шкіри.

З XIV століття на Русі з’явився папір, спочатку тільки привізний, потім і свій, вітчизняний. Аж до XIX ст. папір робився вручну. Прядив’яні або лляні ганчірки довго розмочувалися і варилися разом із золою або вапном, поки не виходила суцільна кашоподібна маса. Потім ця маса черпалася з чана особливим пристосуванням, що складався з прямокутного підрамника, дротяної сітки і знімної рамки. Вода стікала, а маса залишалася на сітці і, висихаючи, перетворювалася на тонкий паперовий шар, який потім вигладжувався і лощився. Спосіб виробництва відбився на зовнішньому вигляді стародавнього паперу. Якщо подивитися його на світло, то відразу стане помітна віддрукована на ньому дротяна сітка, на якій папір просушувався. А в центрі листа (або збоку) ми обов’язково знайдемо який-небудь візерунок, букву, емблему. Це водяні знаки, або філіграни, зроблені з того ж дроту, що і сітка. Кожна майстерня мала свою філігрань. Тому в даний час дослідники пильно вивчають ці водяні знаки, вони часто допомагають датувати рукопис.

Так чи інакше, переписувач придбав папір або «телятину» і нарешті, приступив до роботи. Пише він на зошитах, перегнутих вдвічі або вчетверо аркушах – робота палітурника ще попереду. «Художник» теж прийде пізніше. І писар залишає місце для майбутніх мініатюр, заставок, буквиць.

Мініатюра

Мініатюра з давньоруської книги.

А сам писар хіба не художник! З яким смаком і майстерністю розкладає він рядки на білому полі. Скільки витонченості в кожній букві, виписаній окремо з превеликим старанням. Особливо красиві і величні найдавніші книги, писані статутом: літери майже квадратні, з правильними лініями і округленнями, рівним натиском, вони стоять на рядку прямо, без нахилу, одна окремо від іншої, на рівній відстані одна від одної.

Статутом написана найдавніша із збережених до нас датованих книг (1056-1057 р.), переписана для новгородського посадника Остромира. Тому вона тепер так і називається: «Остромирове Євангеліє».

Остромирове Євангеліє

«Остромирове Євангеліє»

Починаючи з XIV ст., з’являється напівстатут – цей почерк дрібніше статуту, літери пишуться з нахилом, швидко і розмашисто. Тому в лініях напівстатуту вже немає тієї геометричної точності, що в статуті, літери відстоять одна від одної не на однаковій відстані.

З XV по XVII ст. все більш і більш поширюється третій вид почерку – скоропис. Незважаючи на те, що сама назва говорить про те, що цей почерк вживався в діловій писемності і, здавалося, не ставив перед собою естетичних завдань, тим не менш, багато рукописів, написаних скорописом, дивно красиві: велика різноманітність у написанні одних і тих же букв, свобода натисків і помахів пера надають скорописному письму хитромудру витонченість, своєрідну витонченість. Під рукою досвідченого писаря скоропис бував не менше привабливим, ніж статут. І хоча він не мав статутної урочистості, зате виглядав тепліше і м’якше.

Нарешті, писар закінчив свою роботу. Листування книги тривало іноді кілька місяців. Рукопис надходив в руки художнику. На залишених переписувачем місцях він вписував головні літери, малював заставки і мініатюри. Роздивляючись орнаменти давньоруських буквиць і заставок, ми неначе потрапляємо в невідомий казковий світ з дивовижними рослинами, тваринами і птахами.

букви

Тут можна зустріти дракона або жахливого змія, зігнувшись як буква В, і чарівну птицю Сирин. Ось риба – О. Не менш дивовижний і рослинний орнамент з химерно переплетених стебел, трав, листя і квітів найрізноманітнішої форми і розмальовки.

букви

Іноді зі світу чудесного ми потрапляємо в саму гущу давньоруського життя. Ось мисливець, що зловив зайця (буква Р), ось він цього зайця патрає (буква Л), ось мисливець з соколом і здобиччю (Ч), а от якийсь п’яниця, розставив ноги на зразок букви X. Дуже часто букву Д зображали у вигляді гусляра – «Гудцов». Нарешті, перед нами сам переписувач. В одній руці він тримає рукопис, в іншій – перо. Це буква Б. Починаючи з XIV століття в руських книгах з’являється в’язь – особливий спосіб написання заголовка, при якому кілька букв з’єднуються в одне ціле, або одні літери, написані дрібно, поміщаються в інші, написані крупно. Все це створює особливий, химерний орнамент, в якому не відразу розгледиш обриси окремих букв. Для цього книгу треба підняти на одну горизонтальну площину з очима, і тоді вже можна насилу прочитати написане. Ось приклади давньоруської в’язі.

в'язь

Поки над книгою трудяться переписувачі і художники, книги як такої ще немає. Вона являє поки стос окремих листів. Іноді, щоб прискорити роботу, над книгою трудяться кілька писарів. Буває, що для цієї мети доводиться розділити на складові частини текст, з якого і треба списувати. Кожен переписувач отримує свій уривок. При цьому може статися й таке: окремі частини не співпадуть. Один писар скінчив на початку одного листа, а наступний почав продовження з початку іншого листа. Так і залишиться вільне місце.

Нарешті і переписувач і художник з полегшенням відкладуть перо і кисть: готово. Тепер можна книгу віддати палітурнику. В основу палітурки в давнину клали дошку (недарма кажуть: прочитати від дошки до дошки). Дошку обтягували шкірою, тканиною, іноді парчею або оксамитом. Іноді особливо цінні книги прикрашали золотом, сріблом, дорогоцінними каменями, тоді і ювелір прикладав до неї свою руку.

В Історичному музеї ми можемо побачити книги, що являють собою високі зразки ювелірного мистецтва. Книга виходила товста. Тому обов’язково до палітурки приробляли застібки. Не закривати книгу на застібки вважалося великим гріхом. Тепер книга готова. Яка ж її подальша доля?

старовинна книга

Якщо переписувач був кріпаком, книга надходила в бібліотеку його пана. Якщо переписувач був ченцем, книга залишалася в монастирській бібліотеці. Якщо вона писалася на замовлення, її отримував замовник. На одній книзі ми знаходимо таку приписку: «Тетраті Василья Степанова, а писані були Василью Олферьева, і він за них нічого не заплатив, а (я) йому тетратей не дав».

У XVII ст. в Москві існував «книжковий ряд», де торгували рукописними та друкованими книжками. Жвава торгівля книгами йшла і в овочевому ряду, разом із заморськими фруктами і гравюрами. Яка була ціна книги в стародавній Русі! У XIII столітті князь Володимир Василькович за невеликий молитовник заплатив 8 гривень кун. Приблизно тоді ж він купив село за 50 гривень кун. На одній з книг кінця XVI століття зроблено запис у 1594 р.: дано три рублі. У ті ж роки за мерина платили 4 рубля. Дуже дорого цінувалися літописні книги – в XVII столітті вони коштували 4-5 рублів, сума на той час дуже чимала.

Зрозуміло, що збирати бібліотеку могли дозволити собі далеко не всі. До нас дійшли деякі відомості про давньоруські бібліотеки. Найбільші зібрання книг в ті часи перебували найчастіше при монастирях. Велика бібліотека була в Кириллово-Білозерському монастирі в XVII ст. Тут налічувалося 473 книги. У Троїце-Сергіївській лаврі було 411 книг, в Іосифо-Волоколамському монастирі – 189. З бояр найбільшою бібліотекою володів улюбленець царівни Софії князь В. В. Голіцин.

старовинна книга

Книга користувалася в стародавній Русі особливою повагою. У «Повісті временних літ» ми знаходимо справжній панегірик книгам; «Се бо суть річки, напоїть всесвіт, се суть ісходіща мудрості», – вигукує літописець. Любов до книги відбилася і в образотворчому мистецтві давньої Русі. Людина з пером, людина з книгою – дуже поширені сюжети давньоруського живопису.

У середині XVI століття в Москві з’явилася перша друкарня, перша московська друкована книга, зроблена першодрукарем Іваном Федором, який згодом втік через переслідування із Московії до Львова. Але довго ще, на протязі XVII і навіть XVIII століття праця переписувача залишалася живою, невмирущою професією. Тільки в XIX столітті друкована книга остаточно витісняє рукописну, і в списках продовжують ходити лише твори, що з якої-небудь серйозної причини не потрапили в друк, на зразок «Лиха з розуму» Грибоедова, пушкінської оди “Вільність”, лермонтівського «На смерть поета».

Автор: В. Смолицький.

P. S. Старинные летописи рассказывают: Как видим, книги пришли к нам через века и до сих пор не потеряли своей актуальности. И да, сегодня мы также можем заказать книгу в кожаном переплете, пошелестеть ее страницами, и прикоснутся к настоящей мудрости, прошедшей самую большую проверку – временем.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Яндекс.Метрика

UA TOP Bloggers