Історія цирку

Цирк

Народження циркового мистецтва вкрите мороком — чи з ярмарків воно прийшло, а чи з храмів, ніхто достеменно не знає. Та документи свідчать, що воно хутко заполонило вулиці. Акробати витанцьовують на фризах єгипетських надгробків. Жонглерство і канатохідство як стародавнє мистецтво Далекого Сходу були документально зафіксовані при дворі хана Хубілая задовго до Марка Поло. Танці з биками прикрашають стіни Кноського палацу на Кріті, а в кожній державі, що славилася своєю кавалерією — Греції, Римі чи Монголії — молодечі витівки на спині баского жеребця були предметом гордощів. Щодо левів, тигрів та ведмедів, то цих та інших хижаків ми знаходимо у записах про звіринці Вавилону, про любих серцю фараонів гепардів та крокодилів, дресированих єгипетськими жерцями.

Танці ж із биками (та їхня, цих танців, іспанська послідовниця корида) мали культове значення, на кшталт грецької драми. У Дорійській Елладі акробати та міми блазнювали і під час свят, і в будень на вулицях. Фалос був головним елементом костюма. Святе чи ні, блазенство з цього приводу було далеким від пристойності.

Коли ж через кілька століть по той бік Адріатики державні мужі Риму звели першу справжню циркову будівлю, стало вже не до жартів.

“Panem et cirsenses”, що вільно перекладається як “хліба та видовищ”, було формулою втихомирення римського натовпу. А стояла за цим кривава баня на арені. Наприклад, відкритий овальний іподром римського цирку тішив 150000 кровожерних глядачів видовищем різанини в перервах між перегонами колісниць. Слони, ведмеді та дикі коти гинули десятками — а іноді сотнями — за день. Згодом, у Колізеї, каторжани та перші християни йшли тим самим шляхом. Із маршем римських легіонів на північ цирк насильства поширився по Європі. Амфітеатри були побудовані у Вероні, Капуї та Помпеї, на Сицилії та в Іспанії, в Арлі, Німі, Бордо й досягли Британії — з тим, щоб перетворитися на каменярні після занепаду імперії.

гладіатори

БЛАЗНІ ТА МІМИ

Саме слово “цирк” щезло з багатьох мов. Цирк як масове видовище не зміг відновитися на подібному рівні аж до двадцятого століття. Римський цирк помер, але його недобитки розбрелися шляхами. Протягом середньовіччя дресирувальники та акробати мандрували по Європі, Азії та Африці, ночували на возах або попідтинню, розважали люд на сільських ярмарках, а то й коронованих осіб, коли тим цього хотілося. Король Альфред любив “парад диких звірів”, із блазнями та штукарями. Вільгельм Завойовник завіз гурт фокусників із Франції. Тридцять сім Ганнібалових слонів, єдиних, що вціліли після великого походу з Карфагену, дали життя групі дресированих товстошкірих у Європі — річ дивовижна, адже слони не розмножуються у неволі.

Архіваріус Французького центру національного циркового мистецтва Жан Вільє виявив сліди цирку в середньовічному церковному різьбленні. Коли 13000 чоловік гнуть спину на будівництві кафедрального собору, каже він, то цілком природну потребу в розвагах неминуче задовольняють цілі ватаги блазнів. Злодії-кишеники робили своє діло, в той час як інші спритники веселили гав (подібні штуки називалися на італійський штиб “скоками на лаві”). Лава служила як для того, щоб пильнувати за натовпом, так і для фокусних викрутасів. Канатохідці натягували свої канати між соборними шпилями, інші, що зналися на машинерії, крутили корби механізмів на виставах містерій — п’єс релігійного змісту. Багато з них було звинувачено в чаклунстві і спалено живцем, та інші виявлялися спритнішими — як, скажімо, ті дотепники, що навчили навіть своїх коней кланятися зображенню хреста.

фокусник

Середньовічні миряни палко любили такі видовища. Церковники виявляли менше захоплення, але терпіли циркачів як пілігримів, що зійшлися на дні всіх святих. Започатковані при абатствах та соборах, ярмарки згодом захопили й сусідні луки, де купці та розважальники розкинули царство своїх барвистих наметів. Раз на рік християнин міг подбати про власну душу, гаманець та втіху водночас.

Найпопулярніший був Ярмарок Святого Бартоломео, що його влаштовували при монастирі на лондонській околиці. У 1133 році ігумен на ймення Рейер, який свого часу був блазнем Генріха І, випросив королівський привілей на проведення триденного ярмарку. Ярмарки Св. Бартоломео проіснували 700 років, ставши чимось на кшталт щорічних циркових оглядів.

Рейер мав репутацію чудотворця. Сто років по тому увійшли в моду інші фокуси: одна жінка робила стійку на вістрях двох мечів, інша розгулювала на дибах, несучи воду в глечику на тімені, а дитину на руках.

Ярмарок Бартоломео тривав до двох тижнів, а згодом і до шести. За Генріха VIII релігійні мотиви забуто. Ряди халабуд утворювали вулиці, їх було вимощено і, зрештою, обгороджено. У 1614 році драматург Бен Джонсон змалював пишноту цих наметів — із тріскачками, калатальцями, свистунцями, брязкальцями, сопілками, маріонетками, клітками з пацюками, дерев’яними кониками, собачками-танцівницями, іграшковими орлами, хижими вовками, п’ятиногими бугаями та зайцями, що б’ють у барабан.

Через п’ятдесят років найпершою розвагою стали “танці на канаті”. Сучасне канатохідство — дитяча забавка проти майстерності сімнадцятого століття: по канату розгулювали коні та слони, якийсь італієць вистрибував на канаті, тримаючи на голові качку, штовхаючи візок, де сиділо двоє дітей із псом, та ще й співаючи при цьому канцону.

Кожен ярмарок славився чимось своїм: хто показував жарти, а хто ляльок. Ярмарок Бартоломео став штаб-квартирою мандрівних талантів, що протягом року блукали в заморських краях. Він був також базою пересувних звіринців, об’єктом постійної любові британців — великих друзів тварин.

ПАРАДИ ТА КЛОУНИ

Цирковий парад — чи його прототип — відновився та розквітнув у Італії часів Ренесансу. Традиції Давньоримського тріумфу пригадали у 1500 році Чезаре Борджіа, а через кілька років — флорентійська гільдія купців. Майстерно відтворені флотилії, несучи на собі алегоричні чи комічні фігури, велично пропливали вулицями Флоренції та Мілану. Вони були нашпиговані фантастичними машинами, обертовими сферами, човнами та кулями, де сиділи солодкоголосі херувими. Леонардо да Вінчі для одного такого свята змайстрував механічного лева, що йшов виступцем і роззявляв пащеку, повну лілей. У Сієні дванадцять балерин вискакувало з черева великого золотого вовка.

Іншим даром Італії цирковому мистецтву стала постать клоуна. Десятки комічних типів виступали у галасливих вуличних театрах. Класична пара клоунів — двоє служників — смішить публіку сьогодні чи не в кожному цирку світу. Арлекін — або кмітливий пройдисвіт — це воістину стародавній персонаж, що пішов із ранніх уявлень про диявола і з його тупої жертви поступово перетворився на меланхолійного божевільного П’єро у широкому білому балахоні, з набіленим обличчям, П’єро, що є невиправним романтиком.

Арлекін

БЕЗ АРЕНИ – ПРОСТО НЕБА

Отак тривало до кінця вісімнадцятого століття, поки у Лондоні з цим не було покінчено. Створення цирку в його сучасному вигляді одностайно приписується Філіпові Астлі, великому аматорові коней, синові столяра-червонодеревця. Одного чудового дня Астлі одержав від французької королеви Марії-Антуанетти нагороду за свої заслуги — медаль, всіяну діамантами. Після смерті він залишив своїм нащадкам два пишні амфітеатри — в Лондоні та в Парижі. Астлі також заповів їм чудовий виїзд коней, акробатів, гімнастів та блазнів на 42-футовій арені — що є й досі еталоном.

Проте талант Астлі розквітнув на брудному полі поблизу Вестмінстерського мосту в Лондоні. Мав він тоді двох і коней, двох флейтистів та жінку, що била в бубен та пускала по колу капелюха. За якихось два роки він укрив свою сцену дахом і назвав цю споруду “Британською школою верхової їзди Астлі”.

Протягом 150 років наїзництво було ключем до розвитку європейського цирку. Воно поглинало все. Для Астлі та його послідовників кінь був тим самим, що й мотоцикл для сучасних байкерів: на його спині вони мріяли покинути грішну землю і досягти небес.

Парадокс всіх революцій — у цирку або деінде — в тім, що передові ідеї швидко старіють. Кожен новий цирк мусить знову винаходити колесо. Американці винайшли триаренний цирк, підкорили його канонам високого мистецтва й оголосили найграндіознішим світовим шоу. Цьому посприяв і Голлівуд, і тепер американський цирк став синонімом монументального кічу. В інших країнах була відмінна шкала цінностей — тут культивувалася висока індивідуальна майстерність, що є здобутком цирку старої школи — від знаменитого Московського цирку до Кнайзів у Швейцарії або французької циркової сім’ї Грюсс.

Автор: Аліса вам Бюрен.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *