Історія скандинавських рун. Частина перша.
Жарким літом 1905 року професор Е. Р. Штерн проводив розкопки на острові Березань в гирлі Дніпра. Острів привертав увагу археологів, оскільки з давніх часів служив місцем стоянки для всіх, хто плив по дніпровсько-чорноморському шляху. Результати розкопок того року підтверджували і доповнювали вже відоме і не містили нічого сенсаційного, якщо б в одному з розкопаних поховань XI століття під головою чоловіка не лежав уламок каменю близько півметра висотою і такої ж ширини. Одну з плоских сторін прикрашала смуга близько десяти сантиметрів завширшки, на якій були чітко видні численні пересічні риси, глибоко вирізані в камені. Напис зроблений скандинавськими рунами, і прочитати його не було складно. Це був намогильний камінь з короткою епітафією:
«Грані зробив цей пагорб по Карлу, своєму товаришу». Здивувала не графіка напису і не його зміст, здивувало місце знахідки. Вперше на території Східної Європи був виявлений меморіальний скандинавський рунічний камінь…
Дороги середньої Швеції надзвичайно мальовничі, і особливу своєрідність їм надають високі замшілі камені рожевого, сірого, синього граніту, білого вапняку, пожовклого пісковика. Тут, вздовж доріг, мостів, жителі прилеглих садиб і селищ встановлювали меморіальні стели, щоб пам’ять про їх загиблих родичів не померла разом з ними. На каменях висікалися пам’ятні написи, з яких будь-який перехожий міг дізнатися, чим прославився загиблий, в якому поході він знайшов свою смерть.
«Андветт і Кар, і Гэтти, і Блэсі, і Дьярв спорудили цей камінь Гуннлейву, своєму батькові. Він був убитий на сході з Інгваром… Він міг добре вести корабель», — повідомляє напис на варпсундському камені, що стоїть біля вигину дороги на високому березі озера Меларен. Таких каменів в одній лише Швеції налічується близько півтори тисячі. Але і сам звичай встановлювати камені з написами, і письмо, якими ці написи виконані, виникли не в XI столітті і не в середній Швеції. Їх історія починається майже тисячоліттям раніше і веде нас на південь Європейського континенту.
У I столітті до нашої ери галльські війни Юлія Цезаря вивели з невідомості на арену світової історії численні войовничі племена германських варварів, яким пізніше судилося започаткувати на уламках Римської імперії перші феодальні держави Західної Європи. Встановлення адміністративної влади Риму на підкорених Цезарем німецьких територіях вело до інтенсивного проникнення античної культури в Центральну і Західну Європу. Особливо сильним був вплив Риму на південнонімецькі племена: маркоманів, бастарнів, герулів, які зазнали швидкої романізації. У такому ж тісному контакті з античною — в цьому випадку грецькою — культурою виявилося й інше угруповання германців: у II—III століттях племена готів, ймовірно, вихідців із Скандинавії, проходять від південного узбережжя Балтики до Чорного моря і осідають у Причорномор’ї та в Криму, захоплюючи грецькі міста-колонії або селячись поруч з ними.
В цих умовах швидкого соціально-економічного розвитку германських народів у процесі синтезу варварського общинного ладу і розвиненого рабовласництва Римської імперії відбуваються бурхливі зміни давньогерманської культури. Одним з них було становлення писемності.
Першим і єдиним свідченням того, що германці володіють якоюсь формою письма, є повідомлення римського історика I століття нової ери Корнелія Тацита: «Немає нікого, хто був би просякнутий такою ж вірою в прикмети і ворожіння з допомогою жеребу, як вони (германці). Виймають ж вони жереб без всяких затій. Зрубану з плодового дерева гілку вони нарізають плашками і, нанісши на них особливі знаки, висипають потім, як доведеться, на білосніжну тканину. Після цього… жрець племені… тричі виймає по одній дощечці і тлумачить предбачуване відповідно до вискоблених на них заздалегідь знаків».
Але Тацита цікавлять вірування і звичаї германців, а не характер цих «особливих знаків». Що вони являють собою символи тих чи інших понять, пристосовані для цілей ворожіння, або ж окремі букви, назви яких можуть бути витлумачені символічно? Відповіді на це питання письмові джерела не дають, не збереглося жодного предмета тієї пори з нанесеними знаками.
Лише на рубежі III — IV століть нової ери з’являються перші достовірні свідчення того, що німці створили свою власну писемність. Ці свідчення — пам’ятники письма, розкидані на величезних відстанях по всій Центральній та Північній Європі,— ніби одночасно виникають в десятках місць, розділених тисячами кілометрів. Два найдавніші написи на наконечниках списів знайдені в Південній Норвегії і під Ковелем у Західній Україні. У різних кінцях Європи виявлені прикраси, предмети озброєння, металеві та кістяні пластини з написаними на них знаками, що складаються в слова і речення.
Найдавніший, або, як його частіше називають, старший, німецький алфавіт складався з 24 знаків — рун, утворених перетином двох-трьох рисок. Незграбна, без округлостей форма знаків, мабуть, визначалася матеріалом, який використовувався для письма. Ні папірус, ні пергамен, які настільки широко застосовувалися в античному світі, не були відомі германцям. Згадка Тацита про дерев’яні палички і дощечки, на які наносилися знаки, добре узгоджується з основними особливостями графіки давньогерманської мови письма: адже тільки волокниста фактура дерева могла змусити творців письма повністю відмовитися від горизонтальних рисок і заокруглень.
Кожна з рун передавала один із звуків. І хоча в графіку не розрізнялися, наприклад, довгі і короткі голосні, в цілому алфавіт повноцінно відображав звукову систему мови.
До цього часу, до III—IV століть, треба думати, німецьке письмо минуло вже значний шлях розвитку: визначилася і склалася форма знаків, їх кількість, порядок прямування (алфавіт), способи написання і співвідношення зі звуками мови. Але слідів попереднього розвитку, що відображають зародження і становлення писемності, ми не знаємо, і тому до сих пір залишаються невирішеними основні питання — питання походження давньогерманської мови письма. Коли, де, в середовищі яких германських племен, на основі якого передуючого алфавіту, нарешті, для яких цілей виникло рунічне письмо — ось коло тих питань, які до цього дня залишаються предметом дискусій.
Найбільш впевнено, мабуть, можна відповісти лише на одне з них: про ймовірні графічні прототипи рун. Ще в сімдесятих роках позаминулого століття, коли наукове вивчення написів тільки починалося, датський вчений Л. Віммер зіставив рунічний ряд з латинським капітальним письмом II—III століть і встановив, що з двадцяти чотирьох знаків рунічного алфавіту чотирнадцять ідентичні або подібні по графіку і збігаються за фонетичним значенням з латинськими літерами, три — тотожні їм графічно, але мають інші фонетичні значення, і лише сім не мають графічних відповідників в латинському письмі. Питання ж про те, яке з германських племен могло стати творцем рунічної писемності, не розглядалося ним спеціально, оскільки римська культура справила вплив на багатьох південних і західних германців.
Далі буде.
Автор: Е. Мельникова.