Історія скандинавських рун. Частина друга.

руни

В кінці XIX століття норвезький філолог С. Бюгге звернув увагу на подібність деяких рун з буквами грецького курсивного (тобто скорописного) письма, вживаного в III столітті. З ним могли познайомитися племена готів, які прийшли до цього часу в Північне Причорномор’я. Готи, на думку Бюгге, і стали творцями та розповсюджувачами рунічного письма серед германських племен. Дійсно, дванадцять рунічних знаків схожі з буквами грецького курсиву, але сім з них мають аналогії і в латинському письмі.

І тільки п’ять рун, які не можуть бути пов’язані з латинським, близькі і по графіці, і за звучанням літерам грецького алфавіту і, можливо, запозичені з нього. Немає сумніву також, що один з найдавніших написів — на Ковельському списі — має характерні прикмети готської, тобто східнонімецької мови. Однак східнонімецьких написів відомо всього п’ять, і два з них, що відносяться до того ж III століття, знайдені в Данії. Нарешті, зворотний міграційний потік готів у Скандинавію з Причорномор’я не простежується археологічно.

Інші висловлені припущення про джерела рунічного письма, наприклад північно-італійські алфавіти, не отримали розповсюдження з-за відсутності скільки-небудь серйозних доказів. Таким чином, нині прийнято вважати, що рунічне письмо створювалося на основі латинського капітального (з використанням деяких знаків грецького курсиву).

Однак якщо в зображенні знаків можна побачити схожість з латинськими і грецькими літерами, то послідовність символів у рунічному ряді не має нічого спільного зі середземноморськими алфавітами. За звучанням перших шести рун цей алфавіт часто називають футарком. Весь ряд ділився на три групи, перша, починалася ручною «ф», носила ім’я язичницького бога Фрейра, друга — по першій руні «х» — називалася групою «град» «Хагаль» і третя — з руни «т» по імені бога Тюра. Такого членування алфавіту не знає ні грецьке, ні латинське письмо.

Складніше відповісти на питання про творців і розповсюджувачів рунічної писемності. Швидше за все, вона могла виникнути лише у тих племен, які мали тісні контакти з пізнім античним світом, піддалися вже в I—II століттях сильному впливу римської культури і в той же час ще до Великого переселення народів інтенсивно переміщалися по території Європи.

Якщо в кінці позаминулого і першій половині минулого століття таким племенем переважно вважали готів, то нині стало ясно, що вже одні дані хронології (готи опинилися в Причорномор’ї не раніше початку III століття нової ери) перешкоджають визнанню готів творцями рунічного письма. Разом з тим скільки-небудь достовірні дані про німецькі народи початку першого тисячоліття нової ери настільки мізерні, що будь-яке припущення — це всього лише гіпотеза.

Одна з них — і вельми приваблива — належить датському рунологу Е. Мольтке. Він звертає увагу на дві обставини. По-перше, значне число старшерунічних написів знайдено на Ютландському півострові, прилеглій до нього частині Північної Німеччини і на прилеглих островах. Такої концентрації пам’яток найдавнішого періоду немає ні в одному іншому регіоні Європи. Тут же і в Південній Швеції та Норвегії зосереджені майже всі відомі написи VII—VIII століть. Нарешті, саме в Данії відбувається трансформація рунічного письма, яка призвела до створення молодшого рунічного алфавіту. Таким чином, всі основні етапи розвитку рунічної писемності, як здається, отримують рушійні імпульси саме тут, в Данії.

По-друге, Мольтке аналізує одне цікаве слово, яке зустрічається в одному і тому ж контексті — в дев’яти написах 300-550 років: «Я, эриль Ансугисла. Я зовусь Вуха. Даю захист»; «Я, эриль, зовусь Леува, пишу руни». Слово «эриль», явно не будучи особистим ім’ям — у п’яти випадках ім’я руноріза вказано окремо, — в той же час визначає людину, яка зробила напис. Що це? Спеціальне позначення володаря таємниці рун? Назва якоїсь соціальної групи, жерців певного рангу? Або це етнонім, назва представника одного з германських племен — герулів? Як слово «эриль», так і етнонім «герули», ймовірно, сходить до спільного кореня зі значенням «правитель, король», який згодом дав у скандинавських мовах термін «ярл» (правитель області).

Звичайно, дуже заманливо зв’язати всі ці факти і припустити, що саме плем’я герулів (за повідомленням одного історика VI століття герули у II — III століттях покинули Ютландію і почали тривале пересування по Європі), споріднене громадянам або колишній частині датських племен, що створили рунічне письмо, рознесли його по всій Європі і тому назва представників племені — власників сокровенного знання, зайняла завдяки цьому особливе соціальне становище,— стала прозивною. Однак наші відомості про герулів, їх мову, місце проживання і пересування настільки мізерні, що питання про їх участь в створенні писемності як і раніше залишається відкритим.

І ще одна проблема. Для чого було призначено рунічне письмо в період його виникнення? Загальновідомо, що поява писемності можлива лише на досить високому рівні культурного розвитку, коли в суспільстві виникає потреба закріпити, запам’ятати і передати різноманітну і широку інформацію. Як правило, ці умови з’являються при формуванні класових товариств та зародження державності. Між тим германці на рубежі нової ери були ще дуже далекі від цього. Ні економічний, ні соціальний їх розвиток не міг зробити необхідним вживання письма. Виникає парадоксальна ситуація: досконала система запису, призначена для передачі інформації, що створюється, на кілька століть випереджаючи потреби давньогерманського суспільства в писемності. Пояснення цього парадоксу поки немає, але шукати його, мабуть, можна лише у суперечливих умовах зіткнення двох світів: високорозвиненої середземноморської цивілізації з варварським німецьким товариством.

Саме передчасність, неможливість використовувати письмо як засіб передачі інформації, треба думати, і визначає той факт, що рунічне письмо в перші століття його існування використовується переважно у магічних цілях. Ім’я власника предмета, майстра, який написав заклинання, має принести вдачу власнику речі або накликати біду на її викрадача, — такий звичайний зміст найдавніших текстів. Не випадково майстри-рунорізи називають себе «хитрими, підступними, обізнаними в чаклунстві». Та й сама назва знаків — руни — походить від слова, що позначає «таємницю, секрет, шепіт».

Для магічного впливу не обов’язково було висікати повністю заклинання або хоча б коротку формулу, наприклад, добре побажання alu — «так буде рости!». Досить було зобразити окремий знак, і «сприятливі» руни — «багатство», «асс» (верховні боги скандинавів), «урожайний рік», «сонце» — повинні були забезпечити успіх, допомогу богів, процвітання, «несприятливі» — «виразка», «лід», «нужда» — накликати на людину нещастя і загибель.

«Руни перемоги, коли ти до неї прагнеш, — виріж їх на рукояті меча і двічі поміть ім’ям Тюра!» — радить героєві німецького епосу Сигурду діва-войовниця в одній з пісень «Старшої Едди», пояснюючи значення і вживання рун.

Довгий час — аж до VII— VIII століть, зберігається і сам старший рунічний алфавіт, і характер написів. Але зміни в житті германських народів відображаються і в їх писемності. Виділення та відокремлення трьох груп германських мов — східної, західної і північної, різні історичні долі відповідних угруповань німецьких племен (так, східні германці вже в IV—VI століттях приймають християнство, разом з яким до них проникає латинський алфавіт, витісняючи рунічний) — все це веде до корінних змін рунічного письма.

У V—VI століттях поступово зникають сліди рунічної писемності в Центральній Європі, і, хоча загальне число знахідок цього, перехідного періоду значно збільшується, майже всі вони зроблені на півночі Європи (на Ютландському півострові, у Південній Швеції та Норвегії) і на Британських островах. Виникають великі відмінності між англосаксонським та скандинавським рунічним письмом, як у формах рун, так і в мові написів. Причому в Англії, де латинське письмо завойовує визнання в VI—VII століттях, рунічне швидко відходить на другий план.

Інша справа в Скандинавії. Віддаленість регіону від центрів європейської цивілізації, несприятливі географічні умови для землеробства і внаслідок цього вкрай повільний та непослідовний розвиток соціальних та економічних відносин призвели до того, що Скандинавія — а пізніше Ісландія — стала берегинею і скарбницею найдавнішої германської культури. Саме тут аж до XII—XIII століть збереглися давні, висхідні до епохи Великого переселення народів, міфологічні перекази і героїко-епічні сказання. Зрозуміло, за багато століть свого існування вірування, перекази, звичаї значно змінилися порівняно з загально німецьким періодом; але, тим не менш, саме тут вони знайшли своє друге життя. Новий розквіт очікував і рунічну писемність.

Далі буде.

Автор: Е. Мельникова.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Яндекс.Метрика

UA TOP Bloggers