Бойова колісниця та віз крізь віки

Бойова колісниця

Ще від першої появи людського життя на землі зародилося поняття боротьби за існування, «боротьби за краще місце під сонцем». Та боротьба, а точніше безглузда дика бійка, з розвитком людства, набирала щораз більш організований і досконалий характер. Видумувались і покращувались засоби, якими можна краще та ефективніше знищити собі подібних – від примітивних кам’яних палиць аж до крилатих балістичних ракет та атомної бомби. Але не будемо забігати так наперед (щодо бомби), а повернемося у давні віки, коли зброю, початково дуже просту та примітивну, починали помалу гострити та гартувати. І ось вже наші войовничі пращури від кам’яної зброї переходять до залізної, а водночас починають вживати різне бойове приладдя і врешті будують бойові колісниці, щоб ними гарніше топтати ворожі лави.

Бойовий двоколісний віз, попередник нинішнього танку повстав ще на зорі людства, а його використання є значно давнішим, ніж знаної нам всім кінноти.

Давньогрецький поет Гомер у своїй Іліаді згадує лише битви піхотинців та змальовує набіги колісниць.

Так само в пам’ятках стародавнього єгипетського мистецтва, які звеличують перемоги фараонів зовсім не зустрічаємо жодних слідів кіннотників, в той час, коли бойова колісниця стає вже доволі частим явищем. Для давніх єгиптян вона не лише могутній засіб атаки, але сам образ перемоги, сили та влади.

Бойова колісниця

Фараон Рамзес на колісниці. Ієрогліфи по боках оповідають про славетну перемогу фараона над намібійцями.

Бойова колісниця стала загально прийнятим засобом боротьби у війнах стародавнього світу, стала невід’ємним атрибутом царів і вождів. Вживали її ассирійці, нубійці, ізраїльтяни (від часів Соломона), перси. Останні взагалі мали високу організацію військової справи. Вони завели організацію відділів за родами зброї та створили кінноту, як самостійний рід війська. Перси запровадили важкі колісниці з настромленими вістрями й косами на шпицях коліс та дишлях. Про жах, який сіяли ці колісниці, збереглася пам’ять зокрема в Святому Письмі.

Бойова колісниця

Про цікаве вживання возів, як засіб подолання противника, оповідає історія походів Олександра Македонського. В поході на іллірійців 335 р. до н. е. фракійці загородили дорогу його військам, зайнявши становище на височині та забарикадувавшись тяжкими возами. З рухів противника та способу розташування возів Олександр здогадався, що ворог має намір пустити навантажені камінням вози у долину під час підходу македонської бойової піхоти вгору. Він негайно дав наказ своїм воякам підходити так, щоб кожної хвилини можна було розбігтися, а коли б це не вдалося, то падати тісно, один біля одного й закриватися щитами так, щоб з них створився поміст для возів. Так і зробили. Фракійцям їх намір не вдався — вони позбулися тільки свого охоронного валу.

Відомо, що римляни поставили організацію свого війська на дуже високий рівень. Через те й заволоділи ледь не цілим світом. З розвитком складної військової тактики колісниця у них втратила своє бойове значення. В кінці вона стала виконувати лише репрезентативну роль; на ній їздили тріумфатори різних перемог у Рим.

Раз-у-раз у війні стали поставати нові засоби оборони й наступу. Для безпеки перед ворогом будували міста з могутніми мурами. Щоб їх було легше розбити та вдертись на них, будувались старовинні тарани та рухливі вежі на круглих колодах чи колесах. Цей засіб боротьби вживали ще в Середньовіччі, коли здобували феодальні замки й міста обведені мурами. При їх захопленні, підкочували велетенські вежі зі зведеними вгорі мостами до мурів. Зазвичай приводились в рух ці наколесні будівлі людьми або кіньми, закритими всередині будівлі стінами з дошок, чи заслонами з блях або шкір. Разом із вежею вони підкочували і пробоєвий відділ, який мав завдання вдертися швидко опущеним мостом на ворожі мури. У стародавніх хроніках залишилось чимало описів таких боїв, а давні гравюри зберегли вигляд таких, не раз дуже химерних наколісних веж.

осадна вежа

Надзвичайно цікавою постаттю в староукраїнській історії є Олег, перший київський князь із роду Рюрика. Був це знаменитий організатор та полководець. 907 року відбув він воєнний похід на Візантію. Літопис оповідає, як греки замкнулися в місті та загородили ланцюгами доступ до міста з моря. Тоді князь наказав витягти з води на берег човни, поставити їх на колеса і за допомогою вітру рушив своє військо під мури міста. Дуже правдоподібно, що князь Олег захопив греків зненацька скорим прибуттям своїх військ на возах. Зручно виконаний маневр і перемогу прикрасили потім легендою, що її описав і зберіг для нас літописець.

Розуміється, що вози, як засоби транспорту, мали завжди величезне значення в походах. Ними перевозили харчі, матеріали та важку зброю. З поняттям війська в поході тісно зв’язане поняття бойового обозу. Очевидно, що під час несподіваних набігів, не одноразово вози ставали в пригоді і в якості охорони. Це діялося передовсім перед винаходом та удосконаленням вогнепальної зброї. У хвилинах небезпеки кидали з возів тягарі, зводили вози докупи та з поза них давали відсіч ворогу. Так не раз оборонялися хрестоносці проти набігів сарацинів, такої тактики трималися й підчас 30-літньої війни.

Історія зберегла нам відомості про вози гуситів. Гуситська війна, яка розгорілася у Чехії у 14-му столітті, була тривалою та мала вельми рухливий характер. Гусити вміло використовували свої тяжкі вози, як засіб оборони, немов скелі об які не раз, наче хвилі, розбивались наступи тяжко озброєних цісарських військ. Вони також відновили традиції бойових колісниць старовинних персів, оскільки використовували тачанки з прикріпленими до них косами. Ці тачанки врізались в лави ворога й робили серед них великий хаос.

До незвичайної умілості довели вживання возів наші українські козаки. Мабуть той спосіб боротьби перейняли вони від гуситів. Про вміле використання возів козаками згадує з захопленням та здивуванням француз Боплан. Орудування возом, як бойовим засобом надає рідний характер козацькій тактиці. Характерним для неї є те, що обозна валка дуже швидко перемінювалася в укріплений табір. Головною бойовою силою у військах була піхота, яка у закріплених та часом дуже великих таборах приймала на себе головні удари ворожого війська. Коли ж треба було витримати оборону протягом довшого часу, то козацькі табори перемінювались у справжні фортеці. До возів насипали землі, зв’язували їх тісно-тісно, скріплювали ще заставами та насипаними валами.

Звісно, досвід козаків використовували і чумаки. У довгих походах за сіллю у Крим брали вони з собою довгі валки возів, які мали забезпечувати безпеку не лише для такої далекої чумацької мандрівки, але й оберігати від степових розбишак.

Вози, як засоби транспорту та бойової охорони, перейшли в історію боротьби американських колоністів з індіанцями, голландських переселенців у Південній Африці з зулусами, бурів з англійцями. Належить згадати тут також про партизанську армію Махна, яка, як відомо, визначалася великою рухливістю. Рухливість махнівцям надавала та обставина, що вони мали багато кінноти, а також те, що піхота пересувалась з місця на місце за допомогою легких возів-тачок.

Зрештою, приклад Махна знайшов наслідування в польській і радянській арміях.

тачанки

У нових часах, що позначилися великими технічними винаходами, постали нові типи возів, гнані механічною силою. Їх все краще пристосовували до військових цілей. Так появились панцирні поїзди і автомобілі. Перші панцирні поїзди застосували англійці під час війни з бурами. Слугували вони для швидкого перекидання військових охорон залізничного шляху та використання їх від крісового обстрілу. Під час Прусської війни у Франції була спроба використати водяну пару, як двигунову силу для бойового панцирного воза, що мав би порушуватись на зупинках і дорогах. Вози ті одначе не увійшли в ужиток через свою тяжкість та величезний розхід палива. Справа конструкції такого бойового воза знайшла своє пристосування з винаходом самоходу. Першим, хто використав бензиновий мотор для військових цілей був Павло Даймлер. Ще у 1904 році він збудував перший панцирний самохід, на котрому було місце і для скорострільної гармати. Панцирні самоходи прийнялися швидко. На початку Першої світової війни було їх чимало у всіх воюючих арміях. В міру того, як війна щораз більше набирала позиційний характер, можливості для вживання цього виду зброї ставали дедалі меншими.

З вибухом російської революції панцирні самоходи, та панцерні потяги стали одним з головних видів зброї громадянської війни. Були вони і в українських арміях та перейшли в історію нашої визвольної боротьби.

Вживання панцирного воза та панцирного поїзду, звісно, обмежене, шляхи якими вони можуть пройти визначені наперед. Панцирний віз міг стати тільки тоді грізною атакуючою силою, коли його знімали з коліс та клалися плити. Він втратив на легкості, але вигравав на силі. Став потворою, яка пролізає крізь ями та рови, дряпається на гори, усуває з своєї дороги мури й перешкоди. Ідею такого возу передбачав в одній із своїх фантастичних новел, ще перед світовою війною, англійський письменник Герберт Уельс.

самохід

І врешті англійці першими сконструювали універсальний віз, який всюди проїде. Вони використали й пристосували для воєнних цілей машину, що її ще перед війною вживали при оранні в Америці. Працювали над будовою воєнного возу англійці у великій таємниці й навіть боялися вимовити її назву. Тому під час підготовчих праць вживали на означення нової бойової машини слово «танк». Означає це в англійській мові посуду чи ящик для зберігання речей. Слово прищепилося й стало означенням однієї з найгрізнішої зброї новітньої змоторизованої війни. Боєві повзуни, не зважаючи на те, що порушувалися повільно та були доброю ціллю для артилерії, своєю появою викликали гнітюче враження серед німецьких вояків. Успіх нової зброї був в першу чергу психологічним. Зрештою танк то вже, мабуть, тема для нової (і не одної) великої статті.

танк

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *