Бірюза в історії

Бірюза

Важко знайти інший камінь-талісман, який в забобонних уявленнях минулого займав би стільки місця, як бірюза – самоцвіт, відомий людям з глибокої давнини. Ще єгипетські фараони I Династії Раннього царства (близько 3000 років до н.е.) посилали рабів у долину Мегара на Синайському півострові добувати малахіт і бірюзу, з яких виплавляли мідь. З бірюзи ж давньоєгипетські умільці вирізали священних жуків – скарабеїв, які вважалися емблемою миру і батьківства. Можна припустити, що саме в ту епоху і почався культ бірюзи.

Аж до раннього середньовіччя головним авторитетом в зародженні мінералогії – науки про камені був Гай Пліній Секунд (Пліній Старший – 23-79 рр.), автор енциклопедії «Природна історія» в 37 томах, з яких п’ять присвячено мінералам. Він описав блакитний самоцвіт під назвою «каллаіс» і привів про нього такі відомості: « Колір має блакитний і блідо-зелений. Народжується за Індією, у жителів гір Кавказьких, у саків і дагасів, величини навмисної, але дирістий і повний нечистот. Найкрасивіші з них втрачають колір свій від масла, мазей і міцного вина».

У Європі блакитний камінь Сходу іменували «каллаітом», або «каллаісом», аж до XI- XII століть, пізніше його стали називати бірюзою. Очевидно, наша «бірюза», арабська «фіру задж», грузинська «пфіру зи» походять від перського «піруз», «фіру зе», що означає «перемога», «щастя», – вважалося, що воїн , у якого щит або зброя прикрашені цим каменем, непереможний в бою.

Є й інша версія. Припускають, що ім’я самоцвіту дала давня назва країни, де його добували ще в ІІІ тисячолітті до нашої ери, – Персія. І дійсно, найбільш відомі в давнину, та й нині родовища бірюзи знаходяться на території сучасного Ірану. Але цей самоцвіт видобувають також у Китаї, Ефіопії, Судані, в Америці. У нас в країні бірюзу можна зустріти в родовищах Середньої Азії та Вірменії.

Цей самоцвіт – особливо улюблений камінь у іранців. Прикраси з бірюзи в Ірані носять і чоловіки і жінки. Навіть у дуже бідних сім’ях тут можна на одязі діточок побачити бірюзові брошки, хоча самоцвіт дорогий, кращі його зразки цінуються за вагою в кілька разів більше золота. З найдавніших часів перські володарі встановили монополію на бірюзу, всі добуті в копальнях камені вищого достоїнства надходили в шахську скарбницю. Паперові гроші в Ірані забезпечувалися не тільки золотом, а й дорогоцінними каменями державної скарбниці.

Найзнаменитішим експонатом у колекції бірюзи колишньої шахської скарбниці в підвалах Центрального банку вважався головний убір колишньої шахині Фарах Пехлеві. У ньому великі камені бірюзи розташовані в центрі, від них відходять промені з дрібних самоцвітів, які чергуються з діамантами. Промені закінчуються великими, з куряче яйце , камінням тієї ж бірюзи.

Як і інший блакитний самоцвіт – лазурит, бірюза здавна уособлювала небо. Їй приписували чудодійну, магічну силу: вона нібито оберігає від падіння з коня, робить тварину витривалою і швидкою, зцілює людей від усіляких хвороб, оберігає від загибелі під руїнами будинків під час землетрусів. На Сході бірюзу вважали «громовим каменем». В одній з індійських легенд говориться, що людина знайде бірюзу, якщо після бурі дійде до кінця веселки: там, де веселка йде в землю, її чекає блакитний чарівний самоцвіт. Індійці вірили, що велике багатство чекає того, хто погляне на бірюзу відразу ж після того, як побачить молодий місяць в перший вечір після новолуння. Чи не звідси йдуть витоки поширеного в слов’янських країнах повір’я, згідно з яким для того щоб розбагатіти, треба показати молодому місяцю монету?

У вірменському середньовічному трактаті про камені повідомляється: « Бірюза краще за всіх інших каменів, вона приносить довголіття, добро, допомагає від поганих слів, звільняє власника від турбот. Кажуть, хто носить бірюзу на пальці, не відчуває потреби в грошах». Шиїтському імаму Джафар ібн Мухаммеду (помер в 765 р.) приписуються слова, що стали приказкою: «Не збідніє ніколи рука, на якій у персні бірюза». Вважається також, що це камінь вірності і любові, здатний нібито примиряти сварливе подружжя.

За східним легендам бірюза виникла в землі з кісток закоханих, які за життя так і не поєднали свої долі. І справді, в мінералогії відома « кістяна бірюза», що утворилася за рахунок викопних кісток, до складу яких входять сполуки фосфору. Російський академік В. М. Севергин в «Докладному словнику мінералогічному» (1807 р.) навів такі відомості: «У Парижі в кабінеті Натуральної історії королів показували людську руку, кістки якої перетворилися на бірюзу. У мідних копальнях Рейнбрейшептаха траплялися овечі кістки, в бірюзу перетворені, але зеленого кольору». У середні століття кістяною бірюзою (одонтолітом) називали слонову або мамонтову кістка, а також зуби викопних тварин, штучно забарвлені сполуками заліза і фосфору в бірюзовий колір.

Хоча бірюза і вважається символом вічності і незмінності, вона з плином часу не тільки руйнується, а й перетворюється. Ще в поемі XVI століття « Маргаритці маргариток», присвяченій французькій королеві Маргариті Валуа (1553 – 1616 р.), говориться, що дорогоцінні камені не тільки осяяні життям, але й хворіють, старіють, вмирають, «вони навіть ображаються образою, нанесеною їм, і внаслідок цього бліднуть і втрачають свою гладкість». І дійсно, у світі каменю теж є свій рух, що і дає підставу прикладам, що чимось нагадують нам риси живої природи. Тут є «народження», «дитинство», «отроцтво», «зрілість», «старість», «хвороба» і «смерть».

З найдавніших часів вважали, що бірюза буває юною, зрілою, хворий і навіть вмираючою. Існує таке мусульманське повір’я: «Коли з рук коханої ти отримаєш перстень з бірюзою, буде камінь цей ніжно-блакитного кольору. Але як тільки вона тебе розлюбить, потьмяніє камінь, змінить свій блакитний колір. Це знак того, що ти втратив кохану навік». На Сході здавна були відомі способи « пожвавлення» бірюзи. Для цього її протирали сирим м’ясом або давали проковтнути індичку.

Як і в інших старовинних оповіданнях про інші камені, в легендах про цей самоцвіт химерно змішалися містичні вірування і реальні спостереження людей. Ось чому в цих легендах можна виявити крупиці істини. Бірюза – досить нестійкий водний подвійний фосфат міді та алюмінію пористої структури. Будучи пористою, вона легко вбирає всілякі жири, потові виділення шкіри, а під впливом атмосферної вуглекислоти, ароматичних масел, мильної піни, світла і температури втрачає своє характерне небесно-блакитне забарвлення. Цей процес аналогічний тому, при якому синій лазурит у вологій атмосфері зеленіє і перетворюється на малахіт. Залежно від температури і вологості повітря бірюза може висихати, тьмяніти, перетворюватися на інше з’єднання зеленуватого кольору, яке і розчиняється соком сирого м’яса або шлунковим соком птиці.

Втім, не всяка природна бірюза «вмирає». Недавно в горах Північного Узбекистану були виявлені стародавні гірничі виробки, в яких трапляються уламки бірюзи, що не втратили свого блакитного забарвлення протягом багатьох століть перебування на поверхні землі. Мабуть, тут зіграли свою роль мікрокліматичні умови, в першу чергу сухість повітря.

Автор: В. Супричев.