Житіє і загадкове діяння ченця Раймонда Лулія. (Пунктирність житія).

Раймунд Луллій

Раймунд народився в місті Пальма на острові Мальорка – в Середземному морі, неподалік від іспанських берегів. Це – незаперечний факт. А ось і обрив. Датою народження Луллія слід вважати 1232 або 1233 роки, стверджує історик науки Е. В. Плетцек. У роботах М. Безобразова і Л. Теплова названий інший рік – 1234. Більшість же вчених вказують на 1235.

З’явившись на світ у багатій родині, Раймунд Луллій ще дитиною був наближений до двору арагонського короля Якова I, отримав хорошу освіту, а пізніше, зайнявши важливий сановний пост, став вихователем Якова II – майбутнього правителя Мальорки. Раймунд міг би прожити безбідно і померти у достатку, але вибрав він шлях інший. Він почав писати вірші і романи, причому виявився автором талановитим, багатостилевим (від містико-сентиментальної «Бланкуерни» до іронічно-глузливої «Про дуріння князів»), і його літературні твори, написані рідною каталонською мовою зіграли для Каталонії ту ж роль, що і твори Данте для Італії, – явилися фундаментом літературної мови країни. Вже в наш час вона дала світові музиканта Пабло Казальса, художника Сальвадора Далі, архітектора Антоніо Гауді та інших.

Раймунд не був ні відлюдником-аскетом або поетом-домосідом. Біографи атестують його як чепуруна, гульвісу і дуелянта. Мало того, вони вважають, що своїм успіхом він у великій мірі був зобов’язаний жінкам, і відзначають, що до 30 років Раймунд розтринькав майже все своє багатство. Але потім у його житті стався крутий перелом.

Красива і побожна сеньйора Амбросія де Кастелло. Раймунд давно зупинив на ній свою увагу. Він присвячував їй любовні вірші, шукав зустрічей з нею. Марно – Амбросія не відповідала йому взаємністю. І Раймунд зважився на грубість. Під час моління Амбросії де Кастелло він в’їхав у собор верхи на коні. О, це вона повинна була оцінити, тричі оцінити!

Під склепінням собору запановує тиша. Чути лише цокіт копит. Люди повертають голови, обертається і Амбросія. Ще не розглянувши особи Луллія, ще не вловивши його погляду, вона розуміє – приїхав заради неї. Піднімається з колін, повертається до нього. Раймунд мовчить – він дивиться і чекає. Жінка скидає мантилью і різким рухом оголює груди. Раймунд переводить погляд – на її грудях невиліковні кров’яні виразки. Вражений, він майже не чує звернених до нього слів:

– Погляньте, чому ви присвятили стільки епітетів у ваших сонетах! Може бути, ви зможете позбавити мене від цього. Звичайно, клястися у вічному коханні значно простіше! Раймунд різко смикнув повідець коня. Геть від цього видовища!..

Вночі перед очима стояла Амбросія. Він метався, намагаючись забутись. Під ранок йому привидівся Бог. І Раймунд вирішив порвати зі світським життям. Цю сцену призводять багато його біографів. Є вона і в одній з книг. Правда це чи фантазія – зараз, мабуть, з’ясувати неможливо. Однак, так чи інакше, але Раймунд покидає Арагон. Повернувшись на Мальорку, він поселяється в самотній хатині – на вершині гори Мірамар (на горі Ранд – за іншими відомостями) і проводить там деякий час. Він розмірковує.

Саме тоді зароджується його ідея про механізм логічного висновку, оформляються здогади про перетворення речовин, саме тоді натура письменника готується до переплавки в іпостась вченого-мислителя, спраглого пізнати закони світобудови. Він їде з Мальорки і приймається за вивчення богослов’я та іноземних мов. Спочатку навчається в Сантьяго-де Компостела, потім в Монпельє, далі в Паризькому університеті, де отримує ступінь доктора філософії, а пізніше вступає в орден міноритів. Приблизно в цей час і з’являється його «Велике мистецтво» – про систему накладених один на одного дисків. Але ось алхімією він, швидше за все, цікавився ще раніше того.

Ще в III столітті до нашої ери натурфілософом Волосом з Менде (місто в дельті Нілу) було написано чимало трактатів, які він прагнув видати за найдавніші твори, присвячені «таємному мистецтву», – для цього він підписував їх іменами людей відомих. Наприклад, у своїй праці «Фізика і містика» він поставив ім’я Демокріта. Швидше за все, ця обставина була даниною тодішньої культурно-історичної традиції, що відображала взаємовплив перської, давньогрецької і, можливо, вавилонської культур, але воно ж сильно утруднило дослідження, і лише в XX столітті історику науки Максу Веллманну вдалося встановити справжнє ім’я автора зазначеної книги. Так от, Болос зазначав, що способи перетворення (трансмутації) нижчих металів в благородні мають 4 стадії: 1) меланоз , або почорніння металу; 2 ) лейкоз, або побіління, 3) ксантоз, або пожовтіння, 4) ІОЗ, або почервоніння металу.

Філософи Стародавнього Китаю вказували на можливість перетворення неблагородних металів у благородні, а також у штучне золото, яке подовжує життя, – малися на увазі «пігулки безсмертя», що виліковують від різних хвороб. Відомі вказівки на трактати китайського принца Ліу Ан (II століття до н. е. ), хоча точних відомостей про них не збереглося. Туманною і метафоричною мовою викладається детальний рецепт приготування «пігулок безсмертя» у «Книзі змін», написаній китайським філософом Вей За Іангом (нар. близько 120 р. до н. е.), причому неоднозначність тлумачення складної символіки призвела до того, що загадкові формули не розшифровані досконально і донині. Відомо лише, що до складу цих пігулок входив, цілком ймовірно, кіновар. Існує також переказ про те, що Вей За Іанг, його учень і собака взяли по одній такій пігулці. І – померли. А по закінченні деякого часу ожили і знайшли безсмертя.

Чому б не знати про це високоосвіченому Раймунду Луллію? Перші століття нашої ери дали чимало алхімічних трактатів. Одні з них, як вважають, належать легендарній Марії Коптській (в них містяться описи апаратів для перегонки – судин з трубками для подачі і відведення різних рідин), інші (зокрема, «Хрізопея» – збірник рецептів для отримання золота) приписується Клеопатрі Єгипетській. Треті (їх величезна кількість – 36525, за твердженням деяких дослідників) зв’язуються з ім’ям Великого Гермеса Трисмегіста, «покровителя всіх мистецтв і наук», він досконало володів алхімією, на честь якого вона була названа «герметичним мистецтвом» (щодо дат його життя немає єдиної думки).

А вже цими працями Раймунд користувався повною мірою. І ще … Раймунд не міг не знати про роботи видатного арабського алхіміка Джабіра ібн Гайяна (721-815 р. н. е.). Якщо рецепти арабської алхімії відрізнялися найбільшою конкретністю, то найвищим ступенем містичності володіли китайська, єгипетська і перська алхімії. Це й зрозуміло: створювалися вони жерцями і ченцями, в самоті і секретності. А Джабір був дослідником сучасного типу. Його вказівки були точні, він не застосовував алегорій і іносказань. «Його алхімія наближається до істинної хімії», – зазначав у 1885 році історик алхімії Марселен Бертелс. Джабір, який грав, між іншим, важливу сановну роль при дворі знаменитого Гаруна-аль-Рашида, першим отримав азотну кислоту, раніше всіх став говорити про хлорну ртуть, про азотно-срібну сіль, саме йому належить відкриття нашатирю. І він же описав досвід отримання золота. Він залишив масу книг – по алхімії, медицині, математиці, філософії і т. д.

Повернемося до Луллія. Що ж, біографічний пунктир перейшов в безперервну лінію? Це не так. Ось думка ще одного великого дослідника, Е’рнста фон Мейєра: «Не відомо, чи складають алхімік Раймунд Луллій і знаменитий граматик і діалектик того ж імені, названий його шанувальниками «Доктор Іллюмінатіссімус», одне і те ж обличчя, чи ні». Правда, далі йде додавання: «У творах названого діалектика є судження про алхімію».

Що за чудеса? Виходить, в один і той же час жили дві знаменитості під одним і тим же ім’ям? Цікаво, чи зустрічалися вони? І що сталося потім з кожним? А може бути, ми маємо справу з прикрою помилкою вченого? Адже в інших дослідників подібне свідоцтво відсутнє…

І це утруднення не єдине. Чимало істориків заглиблювалися в житіє Раймунда Луллія, чимало праць присвячено його непересічній особистості однак повної ясності немає досі. Наприклад, Раймунд Луллій вважався автором близько 4 тисяч робіт, з яких приблизно 500 складали алхімічні трактати. Серед найбільш відомих – «Заповіт, що викладає у двох книгах загальне хімічне мистецтво», «Досліди», «Скорочене послання про камінь», і «Додавання до заповіту, або скорочення», «Останній заповіт». А в 1960 році американець Дж. М. Стіллман виступив із заявою, що заперечує справжність авторства якщо не всіх, то здебільшого алхімічних трактатів Луллія. Він говорив про «існування «псевдо-Луллія», послідовників знаменитого алхіміка, що підписали його іменем свої твори. Так, нелегка робота чекає майбутнього дослідника, який виявить бажання розшифрувати загадку Раймунда Луллія!

А Раймунд, до всього іншого, багато подорожує. Викладає велике мистецтво вченим Європи – Франції, Німеччини, Італії. У Неаполі в 1293 році його близьким другом стає незламний алхімік – вигнанець Арнольд де Вілланова – перший чоловік, який незабаром зв’яже хімію з медициною, почавши застосовувати отримані речовини в якості ліків. Парацельс, засновник ятрохімії – той буде пізніше. А поки Вілланова виступає проти звичайного для того часу лікувального засобу – кровопускань. За кілька років до кончини (він загине в 1312 році під час аварії корабля) він заявить про те, що отримав магістерій – філософський камінь. Раймунд подорожує спочатку разом з ним, а потім один – не тільки з науковими, але і з посередницькими, місіонерськими цілями, і його мандри гідні захоплюючого роману.

Перш ми намагалися з’ясувати час зустрічі Луллія з англійським королем Едуардом на підставі датувань і подій з позиції, так би мовити, хронології королівської династії. Зараз логічно використовувати прийом зворотний – накласти біографічну кальку Луллія на послідовність історичних віх. Виходить ось що.

У 1300 році Раймунд зробив дальній вояж на сході – побував на Кіпрі, в Палестині, у Вірменії. На зворотному шляху в Європу він заглянув до Північної Африки, де виголосив кілька запальних промов, переконуючи маврів прийняти християнство, але нічого не домігся. Швидше за все, зустріч з Едуардом сталася після закінчення саме цієї подорожі – так, зокрема, виявляється з науково-історичного викладу, опублікованого в 1870 році гірським інженером Ф. Савченковим, і цей висновок однозначно виводить нас на Едуарда I – з усіма сформульованими перш питаннями. У 1306 році Раймонд Луллій (засмучений, як можна укласти, обманом Едуарда) відправляється до Північної Африки один, проповідує вчення Христа, але потрапляє в полон. Звільняється, знову повертається до Західної Європи, а далі знову продовжує місіонерську діяльність – спочатку в Алжирі, потім у Тунісі. До кінця.

Богослов і алхімік, логік і філософ, письменник і винахідник, оратор і мандрівник, експериментатор і теоретик – яка неординарна особистість! «Чоловік, який, як запевняли, ухитрився прожити два життя замість одного», – писав про нього кібернетик Лев Теплов.

Це ще не все. Перед смертю, закривавленого, його підібрав генуезький купець. І вмираючий 80-річний старий тремтячим голосом прошепотів дивні слова – про те, що нащадок цього купця відкриє Новий Світ. Так свідчить легенда, те ж повідомляють біографи Луллія. І пророцтво – збулося! Здійснилося по закінченні 177 років! Історія зберегла нам ім’я того генуезького купця – Стефан Колумб.

Автор: Анатолій Карташкін.

P. S. Старинные летописи рассказывают: А еще ученый монах Раймонд Луллий помимо всего прочего был полиглот и знал множество различных языков. Причем владел не только такими популярными как английский язык, но знал и довольно редкие уже в те времена – древнегреческий, арамейский (язык на котором говорил Христос).

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *