Жанна Д’Арк – Орлеанська діва
Stat cultrix vigilant; paupeiis huituli,
Annorum tredecim parvula, nit sciens
(Пильно обробляє вона вбогий садочок,
їй вже тринадцять літ, та не має жодного знання (освіти)”.)
Саме так співають в гімні на честь однієї мужньої Орлеанської дівчини – Жанни Д’Арк.
І коли вона, тринадцятилітня сільська дівчина, нічого не тямлюча поза господарством, полола бур’яни в своєму садочку чи ганяла вівці, — її Рідний Край переживав трагічні часи. Франція палала в огні, розпадалася на частини, перетворювалась на руїну. Зрештою: чи ще була тоді Франція?…
Вона була розірвана на шмаття між арманяками та бургундцями, а північну частину та дві великих південних провінції зайняли англійці. Зі своїм королем на чолі кидаються вони на останні французькі твердині, котрі ще не склали зброї…
Відомо, що страшний той англійський король зі своїм непереможним військом. Та, кажуть, що ще страшніший його союзник, «свій» запроданець і перебіжчик, тепер найлютіший ворог Франції — герцог бургундський… І яка-ж може бути на них рада, коли проводирі загубили відвагу й розум, коли скрізь вирує гризотня не на життя, а на смерть між власними партіями та феодалами, коли нема такої підлості, на яку б не пішли задля взаємної боротьби ватажки?!
І валиться все, обертається в руїну. Гине колись багатий, веселий край. Горить, підпалене ворожою рукою, достигле збіжжя на сільських ланах, а чорний дим пожеж, за яким чорними хмарами тягнуть круки, несе руїну й голод у міста.
Під королем Франції, Карлом VІІ лишається всього кілька провінцій. Чужі, а ще більше — свої глузують з короля, що він нині в лишень «король одного міста». І саме в цей останній, дванадцятий час, коли лицарство, проводирі та бойові мужі падають духом, на порятунок приходить 16-літня селянська дівчина, котра раніше не бачило нічого, крім свого рідного села, вона цілком щиро признається про себе архієпископу Реймському:
— Я не знаю ні „А”, ні „Б”, — кидає свій город та овець у полі і з’являється перед військовим капітаном Бодрикуром: — «Я мушу врятувати Францію!»
— Божевільна?! — поводить ременем капітан. — Женіть но оту «спасительку Франції» в її село, най пасе далі свої вівці.
Та вже тепер недовго витримує Жанна в своєму Домремі біля овець. За рік її рішучість доростає свого апогею. Вона не може більше зволікати, бо нещастя Рідного Краю вимагає рішучих та одчайдушних кроків. Її очі звертаються до Гори Архистратига Михаїла, на якій ще лишилась єдина твердиня, що не схилила свого прапора перед ворогом, не зрадила своїх на користь прибульців – Орлеан.
— Ніхто, як він: Святий Архистратиг!… Він допоможе слабій і темній дівчині!…
А тут і батьки, і всі близькі, і чужі — всі проти неї. Глузують, лають, загрожують… Та проти всіх стає вона одиноко.
Ось вона вже знову в того вояка Бодрикура, що спочатку і бачити її не хоче. Та ж коли Жанна починає говорити кров’ю свого серця, не витримує грубий вояка. Сталева воля й непохитна віра хуторянської пастушки, її плани й обрахунки — все це таке дивовижне, але такої неймовірної сили, що може статися чудо!
І те чудо, яких мало знає історія, дійсно сталось. Було ж воно, власне, не в тім, що молода й недосвідчена дівчина перейшла без перешкод країною, вщерть заповненою ворожим вояцтвом та бандитами. А було чудом, що й той король, і всі вояки віддали в її руки свою й цілого краю долю. Було чудом, що її рука, котра раніше навіть не тримала зброї, ні в походах не брала її, а несла лиш вишиваний прапорець-орифламу, — показувала напрям, куди йти, щоб досягти перемоги. І перемога йшла за нею.
Так, перед Жанною не було перепон. Вона бере місто за містом, розгромлює найстрашніше за тих часів англійське військо, вибиває найвидатніших генералів, коротко: перемагає все й доходить до повного здійснення своєї мети: рятує Францію.
Жанна д’Арк при облозі Орлеану.
Що ж, зрештою, ким була Жанна д’Арк? Феномен, геній? Свята, чудотворець?… Не знаємо напевно. Можливо, — але, як це довести? Ми ж знаємо тільки один незаперечний і ясний факт: Жанна зуміла всеціло скупчити свій дух на одній думці, на одному ПРАГНЕННІ, на одному БАЖАНІ. Ми знаємо також, що їй вистачило волі, щоб, без огляду на перешкоди, зовнішні і внутрішні, без огляду на волю інших, зробити те, що вона вирішила. Ми знаємо, що пастушка з Домремі вирішила і довела правдивість євангельського парадоксу: — «Вірою можна рухати гори». І тому, і — власне — тільки тому, перед її тремтячим прапорцем падало все, і рухались гори…
Таж і на переможному шляху Орлеанської Дівчини стало щось, чого не змогла подолати й вона. А може… може вона вже так палко й не хотіла боротись з підлотою „самовідданих” яничарів та рабів, котрі пішли проти неї особисто, щоб прислужитись своїм панам. Тому то Жанну беруть в полон «свої» — бургундці, закидають до страшної «круглої вежі», де вона, говорячи слонами історика, «переживає агонію», борючись від всяких най ганебніших насильств”. Вона, однак, бачить, що її особиста справа програна, бо-ж купувати волю й життя за зраду своєї ідеї, як це їй пропонують, вона собі не дозволить. „Цидула” вертається з «круглої вежі» не підписаною — а на майдані виростає багаття для «відьми». Жанну спалили. Попіл її розвіяли. Ім’я її зганьбили, а саму прокляли. Сказано, що й пам’ять її буде знищена.
Спалення Жанни.
Та ж ні! Найбільшого чуда, що є в людині — БЕЗМЕЖНОЇ ЛЮДСЬКОЇ ВОЛІ — неможливо спалити, розвіяти, знищити. Минуло півтисячі літ, як спалили Орлеанську Діву. Проклята тоді — тепер Свята, Тоді — як відьма на вогнищі, нині — у її честь названо пишні храми, багаті вівтарі, складено гімни. Нащадки народу, що сам палив її на дровах, сьогодні має день її спалення за день національного свята. Бо ж зрозуміли, що ідея жива, що несмертельне не вмирає, а сила перемоги в ДУХУ, „що рветься до бою”…
Автор: Наталя Королева.