Як можна бути сіамцем

сіамське посольство у Версалі

Троє послів, скерованих наприкінці XVII сторіччя королем Пгра Нараї до Людовика XIV, дуже всіх зацікавили. Вони надихали на створення романів, жартів. У газетах і альманахах у тисячах примірників зображувалися їхні обличчя з плоским носом та їхні білі й шпичасті церемоніальні капелюхи. Коли вони прибували, то на пристані збирався великий натовп людей — жінок з модними зачісками і чоловіків у чорних циліндрах. Щоразу, вирушаючи до Парижа (Нанта, Блуа, Шамбора, Венсенна), найвродливіші аристократки влаштовували для них святкові прийоми, засипаючи їх часто підступними, хоча й приємними запитаннями.

Всі дивувалися, що вони щодня вмиваються, навіть по кілька разів на день; всім хотілося знати, як їм вдається задовольнити понад двадцятеро жінок, що їх, як стверджували, мав кожен із них, і таке інше.

Перший посол Ок Хун Візутра Сунтон (більше відомий під прізвищем Косапан) вмів чудово поводитися в подібних ситуаціях: він влучно і водночас із великою чемністю відповідав цим паням.

Блогер тих часів, добродій Жан Донно де Візе, писака поганенького бульварного щотижневого журналу “Меркюр галан” ретельно занотовував факти, пригоди й дуже вдалі відповіді сіамського посла, які звеселяли весь двір. Цього сіамського пана справді вважали “дуже порядною людиною”, втіленням “чесності” й “стриманості”.

Надзвичайно вродливій дружині міністра морського флоту пані де Сеньоле, яка відвідала його в Берійському замку, де він перебував протягом місяця, і яка хотіла будь-що дізнатися, кого він вважав вродливішими — французок чи сіамок,— посол Косапан дуже чемно відповів, що такими він вважає французок і що з-поміж всіх французок, як йому доводилося бачити, пані де Сеньоле була найвродливіша, і, безперечно, була б найвродливішою жінкою світу, якби погодилась одягатися в стилі сіамок. Після того, як пані де Сеньолен довго квапила й благала перекладача (дуайєна дипломатичного корпусу, який почервонів від зніяковіння) відтворити сказане Косапаном, вона почула його відповідь: “Сіамки завжди напівголі”. Дотеп вдався на славу. Всі весело сміялися, особливо з невдачі пані де Сеньоле і звістка про цю пригоду швидко облетіла весь Париж.

Бо посол Косапан був дотепний і мав гострий розум, який робив його здатним “вживатися в особливості характеру кожної нації, як би всі вони не різнилися між собою”. Завдяки своєму гострому розуму він легко міг розгадати всі інтриги, що розігрувались за лаштунками великого версальського “театру”, коли його запрошували на обідні прийоми чи в театри на комедійні вистави. Не рахуючи безлічі прогулянок до різних пам’яток чи визначних місць, наприклад, до версальської оранжереї – величезного будинку, в якому вирішили посадити звичайні дерева, як констатував Косапан.

МОРОК ІДОЛОПОКЛОНСТВА

Косапан зумів швидко скласти собі уявлення про дивні релігійні пристрасті, що вирували тоді в королівстві Людовика XIV, яке роздирали гоніння на протестантів, після чого скасовано Нантський указ. У країні короля-сонця істина була “однією”, тобто католицькою.

Ідолопоклонники і єретики всіх мастей мусили підкоритися… поїхати на вигнання. Багато придворних і шляхетних вельмож, у силу твердості своїх релігійних переконань, а не через свою простодушність, запитували Косапана, коли він зрікався “мороку ідолопоклонства”, аби віднайти “достеменну віру”. І Косапан дуже дипломатично відказав: “Те, що кажуть про невідому релігію, спочатку може здатися смішним людям, які не мають про неї жодної уяви і котрі сповідують якусь іншу релігію, бо природно вважати найкращою з релігій ту, якої завжди дотримувався або серед якої народився”.

Часом переслідуваний ще невідступніше й поставлений під мур стінки, Косапан ще далі йшов у своїх релігійних переконаннях. Турнейському єпископові він відповів так: “Молю Вас домогтися достеменного Бога, аби я міг пізнати його і щоб йому було до вподоби витягати мене з мороку, серед якого я мусив перебувати, щоб колись сповідувати достеменну релігію”.

Така відповідь втішила французького прелата, який вже вважав, що просвітив цього ідолопоклонника, сповненого доброї волі. Він, безперечно, не так би сприймав ці речі, якби прочитав праці іншого прелата Луї Ляно, який провів двадцять років у Сіамі. Цей останній застерігав молодих місіонерів, що їхали до цієї країни, щодо “іронії” сіамців, як, пише він, зізнаються нам у тому, “що вони перебувають у мороці” лише для того, щоб дати нам зрозуміти, “що ми самі там перебуваємо”.

Автор: Морган Спортес.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *