Степан Бандера та бандерівці

Степан Бандера

Останнім часом слово «бандерівці» стає все більше і більше популярним, особливо його полюбляються «правдиві» російські ЗМІ, лякаючи росіян страшними бандерівцями із західної України, які поголовно ходять з автоматами та п’ють кров російських дітей. При цьому частенько плутаючи бАндерівців і бЕндерівців (хто такі бЕндерівці – жителі міста Бендери, що у Молдові, чи може фан-клуб шанувальників Остапа Бендера з нетлінного твору Ільфа та Петрова «12 стільців»?). І що ж ми бачимо? Та елементарне невігластво, зокрема й щодо історичної постаті Степана Бандери і пресловутих бандерівців, яких ті самі ЗМІ ще й чомусь називають фашистами. Але чи бандерівці фашисти? І чи справді такі були вже страшні бандерівці (тут маю на увазі тих справжніх бандерівців, які жили, боролись, воювали і вмирали під час другої світової війни, а не їх сучасних послідовників). І хто такий Степан Бандера, хто цей легендарний чоловік, який прожив таке життя, що й після смерті його бояться ще кільканадцять російських поколінь?

Народився Степан на самий новий рік, 1 січня 1909 року у селі Старий Угринів, що на Західній Україні в сім’ї греко-католицького священика Андрія Бандери. Сім’я була багатодітною (втім тоді більшість сімей мали по надцять дітей), окрім Степана в родині Бандерів було ще п’ять дітей. Жили небагато, але дружно, окрім того батькові вдалось прищепити сину не лишень свою релігійність (за спогадами сучасників, Степан Бандера був глибоко віруючим чоловіком), але й політичні погляди. Бо ж простий греко-католицький священик Андрій Бандера був також переконаним українським націоналістом (особисто мені більше подобається слово «патріотом»), палким прихильником відновлення української держави (західна Україна на той час ще перебувала у складі Австро-Угорської імперії). І як наслідок брав активну участь в політичному житті Галичини, зокрема і свого рідного села Старий Угринів. Так його зусиллями в селі була створена читальня товариства «Просвіта», гурток «Рідна школа».

Коли маленькому Степану було лишень 5 років, грянула перша світова війна. Хлопець багато разів був свідком бойових дій, оскільки лінія фронту кілька разів проходила повз його рідне село. Одного разу під час артилерійського обстрілу навіть зруйнували половину будинку в якому мешкала родина Бандерів, та на щастя ніхто з членів сім’ї не постраждав. Та вже ближче до кінця війни, коли Австро-Угорська імперія (бабця Австрія) стала тріщати по швам і врешті розпадатися, батько Степана – Андрій Бандера приєднався в якості капелана до новоствореної Української Галицької армії (була утворена із українських частин Австро-Угорської армії), яка згодом відстоювала інтереси ЗУНР (Західноукраїнської народної республіки), воювала з поляками (особливо епічною була битва за Львів в листопаді 1918 року). Та нажаль тоді українські війська зазнали поразки і так і не вдалося здійснити мрію багатьох українських патріотів – Україна вкотре виявилась поділеною.

Та повернімося до Степана Бандери. Коли бойові дії вщухли родина Бандерів знову повернулась до мирного життя, батько й надалі продовжив своє священицьке служіння, а юний Степан переїхав у польське (на той час) місто Стрий, де жили його дідусь та бабуся по батьківській лінії. В Стрию він поступив до одної з небагатьох українських класичних гімназій, в якій й здобув гарну освіту. Окрім того Степан став активним членом української скаутської організації Пласт.

Степан Бандера

Ось гарне фото з тих часів, ще зовсім юний Степан Бандера у пластунській формі, 1923 рік.

Так пройшли юнацькі роки нашого героя, і ось вже у 1928 році Степан переїздить до міста Львова, де вступає до агрономічного факультету Львівської політехніки (ваш автор теж має диплом цього славетного вузу з майже двостолітньою історією). І водночас, так само як і його батько, веде активну політичну діяльність. Наприклад, очолює рух націоналістичної української молоді. Все це відбувається переважно у підпіллі, адже польська влада у міжвоєнний час дуже не схвалювала українські націоналістичні рухи і робила активні кроки, щоб їх придушити, звести нанівець. Ось вже у 1930 році офіційно заборонено товариство Пласт, закривається ряд українських газет.

В той час Степан Бандера починає свою маленьку-велику боротьбу, вступає до організації українських націоналістів – ОУН, яку він невдовзі і очолить. Але перш ніж стати на чолі ОУН, Степан Бандера займається активною пропагандою, друкує та видає підпільні націоналістичні газети: «Сурма», «Пробудження нації», «Український націоналіст». Інтернету в ті часи ще не було, а ось газети були саме те, що потрібно. Польська поліція йшла в нього по п’ятам та врешті кілька разів й заарештовувала нашого героя.

Цікаво, що у роки штучного сталінського голодомору на території центральної і східної України, організація ОУН під керівництво Бандери здійснила ряд акцій протесту в підтримку голодуючих українців (до речі вам не здається парадоксальним той факт, що населення сьогоднішніх східних українських областей, яке активно підтримує проросійські настрої чи не найсильніше постраждало від голодомору у 30-ті роки минулого століття?).

Врешті настав час, коли організація ОУН вдалась й до відверто терористичних акцій. Наприклад під час голодомору була проведена спроба (правда невдала) ліквідувати радянського консула у Львові. Також ОУН виявилась причетною до вбивства кількох польських чиновників, і найбільш резонансним стало вбивство Броніслава Перацього – тодішнього міністра внутрішніх справ Польщі. За звинуваченням в організації вбивства у 1936 році було заарештовано лідерів ОУН, зокрема й Степана Бандеру. Суд спершу призначив вищу міру покарання – розстріл, але потім замінив покарання довічним ув’язненням. Так, у польській в’язниці просидів Степан Бандера до самого початку другої світової війни.

Але перш ніж йти далі давайте трішки поміркуємо, чи була діяльність ОУН і власне Степана Бандери доброю чи поганою, чи потрібно було вдаватись конче до терористичних дій, адже можна було провадити і мирні акції протесту. І до речі мирні акції протесту теж були, подібно до того як зараз українці бойкотують російські товари, а до того бойкотували товари власників партії регіонів, західні українці 30-х років бойкотували товари польські, українські школярі та студенти принципово ігнорували уроки та лекції польських викладачів, спілкувались виключно українською мовою. Та нажаль (чи може на щастя) Степан Бандера не був прихильником ідей його не менш відомого сучасника – Махатми Ганді і таки так, ті польські чиновники чи діячі, які хотіли придушити українську ідею – не почувалися в безпеці.

Друга світова війна перевернула все догори дригом. Події розвивались стрімко. Дуже скоро Польща виявилась повністю окупованою та розчленованою двома тоталітарними режимами: радянським і німецьким. І вже у 1939 році Степан Бандера, якому дали «довічне» виходить на волю. На два тижні він приїздить до Львова, вже окупованого радянськими військами. Там на конспіративній квартирі збирає колишніх товаришів по ОУН, де тепер оголошено головний курс на боротьбу із більшовиками.

В цей же час відбувається певний розкол і в самій ОУН, де на перший план виходить ще один лідер – Андрій Мельник. Між ним та Бандерою відбувається ідеологічна (чи радше геополітична) суперечка суть якої в наступному: Мельник робить ставку на союз із гітлерівською Німеччиною, Степан Бандера навпаки пропонує розраховувати тільки на власні сили. Зрештою надалі сама історію підтверджує його правоту. І тут ми підходимо до питання, поставленого на самому початку цієї статті – чи були бандерівці фашистами? І однозначна відповідь – ні. Справа в тому, що вже з самого початку військової кампанії Німеччини проти Радянського союзу (те що радянські і сучасні російські історики називають «Великой отечественной войной») крило ОУН під керівництвом Степана Бандери проголосило українську незалежність.

Дім Просвіти

А це будинок Просвіти в самому центрі старовинного Львова, біля якого і відбулось проголошення української незалежності. Та от тільки німецькому командуванню це дуже не сподобалось і невдовзі патріотичних українців було розігнано, самого Степана Бандеру знову арештовано, і аж до 1944 року він перебував у німецькому концтаборі Заксенхаузене. Послідовники Степана Бандери, які й отримали цю назву – бандерівці, теж знову пішли у підпілля, водночас створили Українську повстанську армію – УПА, яка боролась і з німецькими фашистами, і звісно вже пізніше з радянською червоною армією. Тож постає цілком логічне питання, які бандерівці фашисти, коли вони із справжніми автентичними фашистами боролись з не меншим завзяттям ніж з більшовиками?

Звісно серед українців теж були свої колабораціоністи, які виступили на стороні фашиської Німеччини, найбільш відома серед них – це дивізія СС «Галичина». Але дивізія СС «Галичина» це не бандерівці, і не УПА. Єдине, що їх об’єднувало – це «палка любов» до більшовизму. Але справедливості ради треба зазначити, що і серед росіян були свої чисельні колабораціоністи – Власівська дивізія (куди увійшли полонені радянські солдати, які вирішили перейти на інший бік), дивізія «Русланд», кубанські козаки, «Русский корпус» (складався з колишніх білих офіцерів, які свого часу накивали п’ятами із більшовицької Росії), і всі вони воювали на стороні німців із такими самими росіянами, білорусами, українцями. І тільки бандерівці воювали зі всім, з німцями, совєтами, , навіть польськими партизанами Армії Крайова, лишень заради одної благородної мети – відновлення Української державності. Тож як можна називати фашистами українських патріотів, які боролись за власну незалежність, причому на своїй рідній землі.

І ще один цікавий факт – другий чоловік в УПА, один з одіозних лідерів української визвольної боротьби – генерал Роман Шухевич прихистив в своїй сім’ї дівчинку-єврейку. І взагалі на відміну від дійсних колабораціоністів бандерівці, неодноразово переховуватися євреям і виготовляли для них документи.

Повертаючись до постаті Бандери, то вийшовши із німецького концтабору у 1944 році, він вже більше не повертався в Україну, продовжуючи керувати підпільним рухом із закордону. Після закінчення другої світової війни Радянський Союз звісно зажадав від заходу видати їм «страшного злочинця» Степана Бандеру, але Захід показав дулю. Кажуть, що після війни Бандера почав співпрацю із британськими спецслужбами, допомагав їм у пошуку та підготовці шпигунів для відправки у Радянський Союз. Цікаво, що за іронією долі, відділом британської розвідки керував такий собі Кін Фіглі, який як потім виявилось – був подвійним агентом, і насправді працював на Москву. Цілком ймовірно, що саме цей перевертень і здав нашого Степана агентам НКВС, які на той час вже розпочали справжнє полювання на українського діяча (але це тільки припущення, бо ж хто знає цих шпигунів).

Спроб вбивства Степана Бандери була кілька, але службі безпеки ОУН спільно із німецькою поліцією кільком спробам дійсно вдалось запобігти. Але НКВС, який вже на той час був перейменований у КДБ не полишав спроб його ліквідації і врешті 15 жовтня 1959 року, в під’їзді будинку вулиці Крайтмайр, 7, агент КДБ Богдан Сташинський зробив свій роковий постріл… Так загинув чоловік, український патріот і націоналіст, невтомний борець за українську незалежність, Степан Бандера, чиє життя і надалі продовжує надихати наступні покоління українців, і лякати наступні покоління росіян.

Слава Україні!

3 comments

  • до речі вам не здається парадоксальним той факт, що населення сьогоднішніх східних українських областей, яке активно підтримує проросійські настрої чи не найсильніше постраждало від голодомору у 30-ті роки минулого століття?

    Не здається. Голодомор – не єдине чим знищували схід України – там ще й неслабо по інтелігенції пройшлося НКВД/КДБ. Залишилися лояльні до СРСР, переселенці з Росії (також лояльні до СРСР), а українська патріотична опозиція – дуже незначна і переважно неактивна. Яке ще може бути відношення в їх нащадків 🙁

  • Так нажаль саме так і було, першим ділом на сході України знищилу всю інтелігенцію, ще можна про харківський розстріляний з’їзд кобзарів пригадати, але то вже буде тема для окремої статті.

  • Наскільки мені відомо, Бандера ніколи не був на теренах східних областей та “необ’ятной родіни” і не займався там визвольною боротьбою, а от представники вище згаданих територій дали добре відчути на собі “братську” руку Москви, та й тепер ми відчуваємо її.