Слідство про Святополка Окаянного. Частина перша.

Святополк Окаянний

З часів Ярослава Мудрого і до наших днів не було і немає на Русі людини, яка не чула б імені Святополка Окаянного. Правда, популярність популярності різниться і не всякій варто радіти. Але такі міркування рідко кого зупиняли. І людей, які воліли мороку забуття будь-яку славу, завжди було в достатку. (Приклади, як древні, так і найсвіжіші, читачі легко пригадають самі.) Не впевнений, що Святополк до такої слави прагнув, але в історію він увійшов з прізвиськом «Окаянного» і характеристикою «другого Іуди». А їх потрібно було вміти заслужити і, у всякому разі, не боятися. Вбивством своїх братів – Бориса, Гліба і Святослава – Святополк довів, що не злякався того. Нині, втім, деякі дослідники схильні применшувати чи навіть взагалі заперечувати провину Святополка (альтернативний погляд на ці події викладений у нашій статті «Хто вбив Бориса і Гліба»), в якій абсолютно не сумнівалися наші предки. Вчені мають рацію, принаймні, в тому, що далеко не все в цій історії ясно і виразно. Недолік відомостей дозволяє тлумачити багато чого в різних сенсах. Але почнемо з початку – з походження Святополка.

СИН АБО БРАТАНИЧ?

В червні 980 року Володимир Святославич – скористався плодами зради Блуда і вбивши свого брата Ярополка – вступив до Києва. Разом з Київським князюванням переможцю дісталася і вдова нещасного попередника, красуня грекиня, яку привіз з походу Святослав Ігорович і видав за старшого сина. Зачарований красою полонянки, Володимир, який легко потрапляв в жіночі мережі, не міг уникнути спокуси і, скажімо так, зберіг за княгинею вже набутий нею статус. А незабаром на світ з’явився Святополк. Чиїм сином він був? В історичних довідниках і покажчиках Святополка називають те Ярополчич, то Володимирович. Між тим для літописців і агіографів такої проблеми, здається, не існувало. «Сказання про Бориса і Гліба» – літературний пам’ятник кінця XI століття – каже про Святополка з граничною ясністю:

«Сего мати преже бе чьрніцею, гр’кині сущи, і поял ю бе (взяв її за дружину) Яроп’лк, брат Володимир, і ростріг ю краси для обличчя ея і зачати від нея сього Святопл’ка окаяньнааго. Володимир же, Погани ще (язичник.), Вбивши Яропл’ка і напувають дружину його … Від неї ж родися сій оканьний Святоп’лк і бисть від д’вою отьца і брату сущю (від двох батьків, які були братами.). Темь же і не любляаше його Володимир, акьі немає від себе йому сущю».

Майже так само, тільки трохи плутано викладають цю історію і «Повість временних літ», і Нестерово «Читання про Бориса і Гліба», та й інші середньовічні твори нічого нового не повідомляють.

Ті, хто сумніваються кивають на те, що і «Сказання», і літопис складено аж ніяк не по свіжих слідах подій, а головне, занадто тенденційні: Святополк для них завідомо Окаянний. Але ж звинувачення тільки виграло б, якби у Святополка були відняті будь-які моральні виправдання скоєних злодіянь, тобто якби він був не двоюрідним, а рідним братом вбитих ним синів Володимира. Тому що, який би зміст не вкладала середньовічна мораль в поняття «двох батьків», ясно, що і Володимир (враховуючи скоєне ним братовбивство) був би не без провини. Так що якщо древніх авторів і можна в чому-небудь викрити, то швидше за все в правдивості.

Отже, Володимир знав, що Святополк не його син (мабуть, він народився в переддень 980 або на початку 981 року). Не підозрював, не мучився сумнівами, а знав. Це, очевидно, робило його ставлення до пасинка спокійним і рівним, хоча не надто дружелюбним. Звичайно, йому було прикро, що серед його дітей пустує один «не від себе». Може бути, при вигляді хлопчика він і сумнів, згадуючи вбивство Ярополка, особливо якщо Святополк був схожий обличчям або вчинками на батька. Але взагалі-то Володимир повинен був відчувати себе морально більш умиротвореним і чистим, того що не погубив немовля, та не присік братнього роду… Але все це продовжувалося до пори до часу. Святополк мужнів.

Належало подумати про його долю. Володимир, безсумнівно, відчував тривогу після смерті старших синів, Вишеслава та Ізяслава. Тепер самими дорослими в його великому гнізді стали Святополк і Ярослав. Зрозуміло, що робити Святополка наступником, спадкоємцем верховної влади – означало погубити все, за що він боровся колись. Я думаю, що переводячи Ярослава з Ростова в Новгород, київський князь ясно показав, на кого він збирається залишити Русь, – адже Новгород був столицею його прадіда, засновника держави, найбільшим центром всього північно-західного краю, містом, з якого починав свій шлях на київський стіл і він сам. Ну а Святополк… Його треба з очей геть, проте не дуже далеко – щоб легше за ним глядіти. І відправляючи Святополка чи то в Туров, чи то в Пінськ (коли це точно сталося – невідомо) Володимир, звісно, не забув приставити до нього свої «очі і вуха».

Так все і йшло, поки несподівано не почала розігруватися «германо-польсько-печеніжська карта».

ПОЯВА ЄПИСКОПА БРУНО

Влітку 1007 року Київ відвідав проїздом з Угорщини в Печенізький степ єпископ Бруно Кверфуртський. Це був один з численних в ту пору західних місіонерів, захоплених ідеєю проповіді Євангелія серед язичників. В Угорщині він не досяг успіху (так як король Стефан насторожено поставився до діяльності політичного емісара німецького імператора) і тепер розраховував взяти реванш в кочовищах «найбільш диких», за його власними словами, з усіх варварів. Володимир прийняв гостя дуже привітно, пригощав цілий місяць і весь цей час всіляко відмовляв від небезпечної і марної затії («противився моєму наміру і клопотав про мене, ніби я з тих, хто добровільно кидається на загибель», – писав Бруно імператору Генріху II) .

При всій зовнішній відмінності поведінка київського князя дуже нагадувала поведінку Стефана. Володимиру явно не хотілося пускати Бруно до печенігів. Він прекрасно розумів, що слідом за римськими священиками туди прийдуть німецькі або польські (оскільки Бруно був пов’язаний і з польським королем Болеславом Хоробрим) дипломати і радники. Вже краще управлятися зі степовими ханами один на один, ніж мати їх як васалів і без того сильних ближніх або далеких сусідів. Очевидно, ці думки і робили посмішку князя такою добродушною, а гостинність настільки зобов’язуючою.

Однак єпископ, мабуть, дав зрозуміти, що труднощі завдання його не бентежить, і при цьому запропонував заодно взяти на себе місію посередника між «руським государем», «славним могутністю і багатством» і сяючим чеснотами, та кочовими варварами, схиляючи останніх до миру з Київською державою. Це змінювало справу. Володимир був розчулений. До того ж, як повідав князь своєму гостеві, йому наснився про нього сон, що дуже його налякав, – що через три дня молодий єпископ втратить свою буйну голову. Чомусь звідси випливало, що німецький проповідник повинен якомога швидше покинути Русь. Очевидно, князю не хотілося, щоб ця сумна подія здійснилася на його землі і зробило його самого опосередковано до нього причетним. Тому він не тільки не став більше ні на день затримувати Бруно, але майже виштовхав його (правда, і потреби тримати його вже не стало) і навіть вирішив особисто провести його до кордону – щоб на шляху в степ його ніхто не скривдив. А може бути, для того, щоб єпископ даремно не «плутав» і не виявляв зайвої цікавості. Хто знає, якими таємними настановами забезпечили його вінценосні покровителі?..

Коли під’їхали до валів, всі спішилися і вийшли за ворота. Володимир у супроводі старшої дружини піднявся на пагорб, і побачивши, що Бруно і його свита видаляються, послав до них боярина з такими промовами: «Я тебе проводив до того місця, де кінчається моя земля і починається ворожа. Прошу тебе заради Бога не втрачати, до мого безчестя, твого молодого життя. Я знаю, що ти завтра ще до трьох годин відчуєш гірку смерть без всякої причини і вигоди». З цього достатньо темного – у викладі Бруно – напуття, в якому одна теза заперечує іншу, ясно лише те, що князя хвилювала подальша доля єпископа. Але що викликало таке хвилювання – християнська тривога за ближнього або складні політичні розрахунки?..

Однак вийшло все якнайкраще (для Володимира). Місіонерська діяльність Бруно у печенігів закінчилася так само невдало, як в угорців. Він хрестив тільки 30 осіб. Зате повернувшись через п’ять місяців на Русь, єпископ порадував київського князя успіхом своєї посередницької мирної ініціативи. Печеніги не мали нічого проти добросусідських відносин з Києвом і на підтвердження щирості намірів Володимира запропонували йому прислати заручника (швидше за все мова йшла про обмін заручниками – «тітками»), Володимир, каже Бруно, відправив до них свого сина. Якого? Багато дослідників вважають, що це був Святополк.

Справді, кого ще було і послати? І справа важлива, і з князівства поки геть, а там видно буде. Ще вернеться чи… До того ж печеніги колись водили дружбу з Ярополком. Його людина – Варяжко – звідти скільки разів раніше з набігом приходив. Значить, Святополку буде у них легше, ніж власним синам, якими і ризикувати не хотілося б… Так приблизно міг міркувати Володимир, роблячи вибір. Я не виключаю при цьому, що на рішення київського князя вплинула інформація, яку він мав отримати від приставлених до пасинка людей. Бо якщо Святополк сидів в цей час в Турові, то, звичайно, не склавши руки. Він вельми активно, хоча і обережно, наводив мости з сусідньою Польщею. А то і з Чехією або Полоцьком. Цього Володимир допускати ніяк не хотів. Можна припустити, що «послу» було дано настанову доставити Святополка до Києва у що б то не стало, при потребі вдавшись до допомоги київської «діаспори». Але вийшло все (мені здається) зовсім не так, як побоювалися Володимир і його радники. Спробуємо і ми напружити уяву.

Передавши на піклування отроків стомленого коня і обтрушуючи з корзно, шапки і чобіт дорожній пил, київський «Грідін», або «муж», увійшов через просторі сіни в палату, де його чекав стривожений появою несподіваного гостя Святополк. Перехрестившись і звично демонструючи вміння плести дипломатичні мережі, посланець вимовив, відтіняючи голосом свою непричетність до того, що повідомляє:

- Княже, Володимир тобі кланяється і питає – чи здоровий? А сам він молитвами Пречистої Богородиці і святого Василя по сю пору благополучний…

І з полегшенням вислухавши заспокійливу відповідь Святополка (значить, на нездоров’я турівський сіделець вже послатися не зможе), перейшов до головного:

- Так наряджає тебе, Святополч, великий князь на службу велику. Їхати тобі до печенігів – Покрепо мир, – Потім, мимоволі опустивши очі, додав: – А в Київ ти бути не зволікаючи зі мною, слугою його.

Посланець завмер, очікуючи спалаху князівського гніву і думаючи, де і як шукати в разі чого обіцяних помічників. Але, піднявши очі, побачив: на красивому, по-південному смаглявому, сухорлявому і горбоносому обличчі Святополка зміїться задоволена усмішка, а в погляді світиться радість.

- Благодарствую батюшці за ласку, – відповідав Святополк, – Волю його виконаю, години не баритись. Іди поки в гридницю. Скуштуй хліба-солі моєї.

«І чого полошите князь?» – Здивовано запитував себе дружинник, з поклоном закриваючи двері. «Вдача як лебідь біла в руки до мене пливе», – радів Святополк, дивлячись услід посланцеві «улюбленого батюшки»…

Далі буде.

Автор: В. Плугін.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Яндекс.Метрика

UA TOP Bloggers