Симон Родригес – провидець

Симон Родригес

Непересічна особистість, трохи ексцентрична, як на думку декого, Симон Родрігес народився 1771 року в Каракасі (Венесуела), а помер у 1854 року в Амотапе (Перу). Зовсім молодим він сприйняв освітні ідеї Руссо та філософів епохи Просвітництва. До речі, він навчив користуватися ними, окрім інших, Симона Болівара — найпершого серед своїх учнів.

Родрігес мусив залишити Венесуелу у 1797 році після поразки повстання патріотів на чолі з Мануелем Гуалом та Хосе Марією Еспаньєю проти іспанської влади. Спочатку він перебував як вигнанець у Філадельфії, а 1801 року вирушив до Європи, де жив, здебільшого у Франції, до 1822 року, який став датою його повороту до Південної Америки. Під час своїх подорожей він здобував найрізноманітніші знання, вивчаючи топографію та спостерігаючи і занотовуючи все, що бачив, вивчаючи мови і перекладаючи французькі твори, — все це було перед тим, як він відчув у собі покликання до педагогіки.

Незабаром після свого повернення до Південної Америки у 1823 році він спробував створити у Боготі за допомогою Болівара зразкову школу, названу “Будинком громадської промисловості”, до якої планували приймати позашлюбних дітей, сиріт та дітей бідноти, аби дати їм навички письма, граматики, рахування та навчити їх якогось ремесла. Такий новаторський захід та бажання поширити на знедолених блага просвіти викликали опір вищих консервативних кіл Боготи. Лише наприкінці XIX століття святий Іоан Боско спроможеться конкретно втілити цю ідею, натхнену вченням Руссо.

Попри цю поразку Родрігес не занепадає духом і в 1825 році пробує повторити експеримент у місті Чукісака (нині Сукре) в Болівії. Йшлося про План народної освіти, основа якого — засада змішаності, що дала змогу дітям обох статей жити під одним дахом. Хлопчиків мали навчати ремеслам мулярів, теслярів та ковалів, бо земля, дерево та залізо належать до складу більшості з того, що нас оточує. Дівчата мали здобувати освіту “згідно зі своєю статтю”, але Родрігес по-новаторському передбачав, що вони також могли б виконувати в міру своїх сил хлоп’ячу працю. Окрім теоретичної та практичної науки, всі учні діставали б моральне, громадянське та релігійне виховання, здійснюване компетентними вихователями.

Ось і ще одна новинка цієї школи — майстерня. Вона забезпечувала роботою не тільки учнів, а й тих їхніх батьків, які могли працювати, а іншим сплачувала гроші за працю їхніх дітей-школярів. Початковий капітал мав надавати уряд, але передбачалося, що цей навчальний заклад зрештою самофінансуватиметься завдяки діяльності учнів, що вчитимуться і житимуть у напівпансіонах, але за певних обставин, як і їхні батьки, що працюють у цьому закладі, зможуть заночувати при школі. Спершу передбачалося створити школи-майстерні у всіх департаментах Болівії, та з’явився на світ і діяв протягом короткого часу лише експериментальний заклад у Чукісаці.

Отож, лише Богота та Чукісака стали тими двома об’єктами на полі створення “соціальних шкіл”, якими піклувався сам Родрігес. Після поразки Болівара Симон Родрігес присвячує себе головно своїй теоретичній освітній праці, опублікувавши, зокрема, своє есе “Південноамериканське суспільство 1828 року та можливі шляхи його еволюції і перспективи на майбутнє” (1828 рік).

Серед інших Родрігесових творів велике педагогічне значення мають такі, як “На захист визволителя Південної Америки та його побратимів по зброї” (1830 рік), “Просвіта і сумісні цінності” (1840 рік) та “Дружня порада латакунзькому коледжу” (1845 рік). 1845 року Родрігес складає статут початкової школи у коледжі Св. Вінсента в місті Латакунга в Еквадорі. В цьому новаторському тексті він, окрім іншого, пропонує двомовну науку, змішаність класів (білі та індіанці поруч) та відмову від мертвих мов на користь мови народу кечуа.

За двадцять років після поразки, яку він зазнав у Чукісаці, Родрігес вже з власного досвіду мав знати, що уряди країн Південної Америки аж ніяк не цікавляться народною освітою… Тож він рішуче пропонував створити у коледжі різні майстерні — склорізну, мулярську, столярну, а також кузню. Крім того, він рекомендував конгресові Еквадора проголосувати за запровадження спеціального податку, щоб фінансувати створення шкільних закладів та оплачувати працю викладачів. Складений Родрігесом статут коледжу в Латакунзі був чинний ще в роки другої світової війни.

Симон Родрігес завжди концептуально виходив з того, що освіта — це засіб тривалого трансформування суспільства у молодих південноамериканських республіках. На його думку, належало формувати людей нової культури, щоб закріпити здобутки незалежності та політичної емансипації. А філософи Просвітництва навчали його, що трансформація та оновлення культур пролягає через освіту.

Родрігесова соціальна школа була утопією, зважаючи на прірву між моделлю, яку він настійно пропагував, та соціоекономічними обмеженнями тогочасних країн Південної Америки. Суспільні сили, здатні йому допомогти, не мали для цього об’єктивної змоги, що й пояснює, чому Родрігес не мав спадкоємців, як інші великі реформатори, такі, як Сен-Симон, Оуен чи Фур’є. Але багато його ідей надзвичайно актуальні й сьогодні.

Автор: Хорхе Лопес Пальма.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *