Моцарт-просвітник

Моцарт

Неласка, ізоляція, люті злидні, здатні занапастити життя, переслідували Моцарта. А він — той Моцарт, перед яким схилялися Версаль і Лондон, Прага і Віденський двір, — не переймався, він дуже любив життя. Він ризикував і розплачувався за це, але, безборонний, вперто простував тими шляхами, на яких можновладці старого режиму, налякані, проте ще могутні, мали за ворога свободу в образі Просвітництва.

Невтомний штукар, цей молодий Вольфганг, син Леопольда, родом із доброчесного Зальцбурга, улюбленець вельмож, у тридцять років свавільно вирішив покласти на музику ядучу комедію Бомарше «Весілля Фігаро», вже заборонену імперською поліцією. Що ж це за п’єса авантурника, який клопочеться про зброю для американської революції — прелюдії революції французької? Не що інше, як маніфест рівності й свободи, сатира на дворянські привілеї і насамперед протест проти права першої ночі — не що інше, як переддень 4 серпня 1789 року, коли було скасовано останні привілеї дворянства.

БУНТІВНИК

Той, хто не чув арії Фігаро «Se vuol ballre. signor Contino», не має ані найменшого уявлення, яке соціальне зухвальство, яка відвага були потрібні, щоб прямо в обличчя віденського партеру, в перуках і пудрі, кинути такі слова. Ідея зрозуміла — минув той час, вельмишановне панство, коли було досить лише ходити в певного крою штанях, щоб мати всі права. Народжуються нові взаємини між людьми: Фігаро, і на свій лад Сюзанна вимагають відкинути дворянські упередження, утвердите непохитність шлюбу…

Наступного року Вольфганг піде ще далі, вкладе в уста Мазетто звернений до Дон Жуана (крадія жінок, в тому числі і «його» жінки) виклик, що, як писав великий французький поет П’єр Жан Жув, «провіщає руйнівні сили французької революції (…). Невелика арія здається сестрою майбутньої Ga ira (…) Наближається революція, яка розв’яже людські проблеми засобами ще суворішими і ще знеособленішими».

А все ж поки що не робімо з Моцарта войовничого революціонера, санкюлота, якобінця, карбонарія, предтечу «Бурі й натиску». Він не любив цих «ще суворіших і знеособленіших засобів», що породили вимогу озброїти революцію 1793 року, не любив так само, як його Паміна ненавидить кинджал, що приносить їй мати, Цариця Ночі, аби знищити Зарастро, людину світла.

БІЛЬШЕ СВІТЛА

І ось велике слово сказано: не революцію шукає Моцарт-бунтівник, а світло. Все його життя — не що, як пошуки світла, не що, як оте «більше світла» вмирущого Гете. Для інших це був лише напрямок, етап чи засіб; для нього — кінцева мета. Велика мета.

І якщо цей пошук пришвидшується і стає інтенсивнішим в останні десять років, увінчаних операми «Викрадення із сералю» та «Чарівна флейта», то це тому, що він уступив у свій «світлий» масонський період, чому сприяв найбільший із «каменярів» у Німеччині Ігнац фон Борн. Жув і Бріжітт Массен вбачають у Борні, можливо, прообраз мудрого Зарастро. Хоч би який був Борнів вплив — прямий чи непрямий, однак зв’язок Моцарта з франкмасонами підтверджується його вступом до віденської ложі, званої «Коронованою надією».

Там він зазнайомився із Шіканедером, майбутнім своїм лібреттистом і постановником та актором «Чарівної флейти» — опери, що 1791 року знаменує собою розквіт епохи Просвітництва, того самого року, коли у Парижі саморозпустилися Установчі збори, проголосивши французів вільними, надавши громадянських прав євреям та скасувавши такі «вигадані злочини», як образа його величності та єресь.

Проте ще за десять років до «Чарівної флейти», на самому початку свого масонства, Вольфганг Моцарт повстав проти сваволі князя-архієпископа зальцбурзького Коллоредо і перший запалив світло Просвітництва у «Викраденні із сералю», глибокій філософській опері на турецькі теми, де у метушні та миготінні тюрбанів, віял і пантофель, осяяних світлом Сходу, прославив мудрість.

НА ЗАСАДАХ БРАТЕРСТВА

В цій опері не людина з Заходу, просвітлена християнством, диктує правила здорового глузду, а навпаки, легковажних європейців повчає султан Селім, що подолав пристрасті та підступи інтриганів, звільняючи блукачів: це бентежить віденців, які ще тремтіли від набігів турецьких військ на дунайські території.

І ось Європа на шляху до звільнення від маніхейства, що розмежовує Добро та Зло умовною лінією. Селім не виголошує жодного слова, де б не звучали ідеї Просвітництва. Він дає зрозуміти, що світло Просвітництва більше не є прерогативою Заходу.

В образі Зарастро, створеному через десять років, ми вбачаємо перегук — і який перегук!— із Селімовою справедливістю. Тепер вже йдеться не просто про надання фізичної свободи кільком західним вітрогонам, що заблукали на ісламській землі, а про те, щоб запропонувати людському загалові правила поведінки, сперті на засади братерства. Ці засади, що йдуть ще від Ізіди й Осіріса, не відкидають звернення до релігії.

Геній, викоханий у християнстві, Моцарт, проте, не зв’язаний із католицькою церквою. У столітті, коли під крилом християнської цивілізації народилося франкмасонство, що мало на меті не зруйнувати її, а просвітити й визволити від клерикалізму, Моцарт з’явився як провісник такої просвіти.

Та повернімося до Жува. Моцарт-просвітник для нього — «геній божественний і майже безбожний… що не піддається ніякому умоглядному визначенню — як і Шекспір, він воднораз атеїст, віруючий, духівник і чаклун». Мовляв: «У нас немає мірки, щоб осягнути велич таких людей. Ми надто здрібніли…»

Автор: Жан Лакутюр.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *