Лжеівашкі – лже діти Лжедмитрія.

Лжедмитро

«Якщо будь-ким на світі щастя так жорстоко граєтесь, так це – мною». Це слова вінчаної російської цариці Марини Мнішек. Після смерті Лжедмитрія I життя її стає гонитвою за примарою вінця Мономаха. У 1610 році був вбитий і другий чоловік Марини, Лжедмитрій II. Визнати своїм чоловіком, а, отже, російським царем, Лжедмитрія III вона не зважилась, він «царював» всього лише в Пскові. Але ще не все було втрачено, на її руках залишилось немовля Івашка – «законний спадкоємець» російського престолу.

Втретє Марина Мнішек вирішила почати все спочатку – звести на престол Івашку. Колишню царицю підтримав донський отаман Заруцький. Він бився під знаменами Лжедмитрія I, II і III, разом з Ляпуновим і Трубецьким стояв на чолі першого ополчення, організував вбивство Ляпунова, перейшов на бік поляків. Одним словом, був у всьому схожий до Марини. Мабуть, не випадково, врешті-решт, звела їх доля – у них обох останньою ставкою в житті залишився Івашка.

Заруцький з Мариною і «царевичем» влаштувалися в Астрахані. Донський отаман вирішив створити на пониззі Волги і Дону свою козацьку державу. Вона проіснувала рік. 4 липня 1613 року отаман Заруцький з Мариною Мнішек і «царевичем» були схоплені. Заруцького посадили на палю, чотирирічного «царевича» задушили. Марина була чи то втоплена, чи то спалена, а за деякими відомостями – заточена в Коломні, де «померла від туги по своїй волі».

У 1639 році російський посланник у Польщі повідомив царю Михайлу Романову, що при польському дворі знову виношуються плани захоплення московського престолу за допомогою самозванця. Якщо тридцять років тому поляки виступали під прапорами Лжедмитрія I, то тепер вони підготували його «сина».

Цар не на жарт стривожився і направив до польського короля Владислава IV послів з вимогою видачі обманщика. Поляки дуже здивувались (або зробили вигляд, що здивувались), дізнавшись, що вони приховують самозванця. Тоді московські посли назвали його ім’я – Ян Фаустін Луба. З’ясувалось, що король і сенатори знають такого. Його батько, шляхетний шляхтич Дмитро-Михайло Луба, брав участь у поході Лжедмитрія I і загинув разом з ним. У нього залишився син, якого взяв на виховання литовський гетьман Сапєга. Згадали також, що дійсно гетьман кликав (як ніби жартома) хлопчика царевичем.

Намагалися запевнити послів, що в цьому не було злого наміру. Зараз, мовляв, Ян Луба служить писарем і ні про яке царство не думає. Московські посли були невблаганні. Вони продовжували вимагати видачі самозванця.

Поляки відмовились це зробити, знаючи, що чекає Лубу в Москві, а це, за їхніми словами, «був би гріх перед Богом і сором перед людьми». Вони обіцяли постригти писаря в ченці, щоб і слід його зник. Останній доказ ще більше розпалив московських послів: «Гришка Отреп’єв був теж пострижений … Для злодіїв духовний сан не заспокоєння. Тільки смерть його може заспокоїти!»

Зрештою, зійшлися на тому, що Ян Фаустін Луба буде посланий до Москви для особистого пояснення з царем. Однак у 1645 році Михайло Романов помер … Цар Олексій Михайлович не забув історію з Лубою. Знову відновилися переговори про видачу самозванця.

Поляки вимагали гарантії його недоторканності, Олексій Михайлович погодився дати таку гарантію. Ян Фаустін Луба був привезений до Москви. Тут відбулось його побачення з російським царем. Луба дав слово Олексію Махайловичу не «причіплятись» до Московської держави, провести все своє життя в монастирі. Але цього було мало. Олексій Михайлович зажадав від Владислава IV закріпити договір прийняттям особливого закону. 5 грудня в так званій конституції варшавського генерального сейму з’явився запис:

«Є такі необережні люди, які наважуються приймати на себе ім’я Московських царевичів. Того ради ми, бажаючи з цим народом і його Великими царями підтримувати істотну дружбу вічно й непорушно – постановляємо, щоб у володіннях наших в Короні (Королівстві Польському), також і у великому князівстві Литовському, ніхто ніколи не насмілювався привласнювати собі цього імені, а хто дійде до такої сміливості, той, як людина безчесна і порушник вічного миру Республіки з Московським народом, повинен бути спійманий і страчений».

Такий закон цілком влаштовував Олексія Михайловича. Ян Фаустін Луба був відпущений на батьківщину. Правда, Олексію Михайловичу тут же повідомили, що по дорозі до Мінська він знову став називатися «царевичем» і розповідати, ніби цар неспроста відпустив його, а визнав в ньому царевича і не посмів стратити. Але все це вже не мало турбувати Олексія Михайловича, тепер Польща була зобов’язана сама виконувати умови договору …

Не минуло й місяця, як Олексію Михайловичу повідомили, що в Константинополі об’явилося ще два самозванця: Лжесімеон I, видавав себе за сина царя Василя Шуйського, і Лжеівашка II – ще один «син» царевича Дмитра. Знайшовся чоловік, який знав одного з них. «Я того злодія, що називається Дмитрієвим сином, знаю, – писав він царю, – батьківщина його в місті Лубні, козачий син, звати його Івашка Вергунок». Цього Лжеівашку II взяли колись в полон нагайські татари і продали в рабство у Кафу. Тоді-то і вирішив Вергунок оголосити себе царевичем. Розрахунок був вірний. Кримський хан наказав годувати і напувати «царевича», але, головне, берегти. Вергунка закували в ланцюги, щоб не втік, і відправили до Константинополя, до самого султана.

«Сином» Василя Шуйського опинився Тимошка Акундінов. Незадовго до цього він зібрав серед козаків невелике військо і оволодів кількома містами, але, залишений прихильниками, втік.

Самозванців привели до константинопольського візира Азем-Саліх-паші. З двох «царевичів» йому належало вибрати найбільш правдоподібного, у якого було більше шансів на успіх у разі війни з Росією. Допити вів сам візир, а цареві Олексію Михайловичу їх дослівно передав архімандрит православного монастиря в Константинополі, запрошений в якості перекладача.

Кандидатуру Тимошки відкинули. «Цей чоловік лукавий, багато жадає і султанові багато обіцяє», – так охарактеризував його Азем-Саліх-паша. Вергунок був менш вибагливий і тому вселив більшу довіру: «а ось той, що з Криму присланий, думаю, що він прямий государський син».

Тимошку закували в ланцюги, а Вергунку надали все належне його високому сану. Але сталося непередбачене. Вергунок зійшов з розуму, і його заточили в константинопольський Семивежевий замок.

Дізнавшись про таку несподівану розв’язку, Олексій Михайлович заспокоївся. Але незабаром прийшла нова звістка – втеча Тимошки. Цар отримував тепер про нього відомості вже з Італії, Угорщини, Австрії, Швеції, Німеччини, Валахії. Сім років поневірявся Тимошка по всіх країнах Європи, лише в 1653 році Олексію Михайловичу вдалося вмовити герцога Голштинського видати самозванця. Тимошку привезли в Москву, і тут він розділив долю всіх своїх побратимів.

Здавалося, що з стратою Тимошки прийшов кінець самозванцям на Русі. Вже не за кого було себе видавати … Але пройшло 20 років, і Олексій Михайлович отримав листа:

«Б’ю чолом я, син твій, благочестивий царевич Симеон, який похвалився було при вашій царській величності, батюшці моєму, на думних бояр, і за те мене хотіли заморити і не заморили, тому що я і по сей час твоїми молитвами, батюшки мого, живий нині на славному Запоріжжі ». Тепер Олексію Михайловичу належало боротися зі своїми власними «дітьми».

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Яндекс.Метрика

UA TOP Bloggers