Любовні листи Мазепи

Іван Мазепа

Історики, що розпорпують приватне життя великих людей, щоб зрозуміти краще їхню індивідуальність, інколи беруть зайвий клопіт на свою голову. Навіть генії часто не різняться у своїй буденщині від звичайних смертних своїми слабощами, думками та почуттями. Здавалось би, що такі хвилини, як пориви кохання кидають на великих людей виїмкове сяйво, здіймаючи їх на п’єдестал філософів і героїв. Та якби вояки Цезаря побачили його поведінку з Клеопатрою або гренадери Наполеона його спазми, коли той чекав на Жозефіну — хто зна, чи не втратили би віри в силу своїх проводирів. Любовні листи Мазепи! На сам звук цих трьох слів уявляємо собі літературу в стилі Казанови.

І справді, листи, що залишились нам від Івана Мазепи — дивують нас своєю безпосередністю та чистою лірикою, немов із під руки закоханого підлітка. Інколи треба цілого життя сповненого пристрастей, щоб дійти до класичної простоти у вислові та в почуттях. Державний муж, який вживає пера тільки в загальнолюдських справах не мусить бути поетом і таки краще, коли не кличе іменні Музи надаремне.

Кохання — одне із найглибших джерел мистецької творчості. А одночасно любовні листи великих творців рідко мають у собі подих їхньої індивідуальності. Коли хто із читачів матиме колись у руках стопку таких листів, нехай прирівняє Вольтера із Клайстом, Пушкіна із Гете, Бравнінга із Уго Фоскольо, Дікенса з Кіркеґором або Бальзака з Гайнем… усі вони, якомога, затирають всі риси свого „я” перед образом тої, яку звеличують, якій коряться, якій нашіптують слова найприємніші саме для неї, для неї єдиної і для нікого більше.

На 60-тому році життя трапилась Мазепі мало оригінальна історія: закохався у молоду дівчину. Психофізіологія ось-ось найде бацилу, що є причиною цієї нерідкої недуги у так званому «небезпечному віці». Мазепа мав щастя до жінок. Мотря Кочубеївна замість того, щоб висміяти його або пригадати йому його вік, відповіла таким самим почуттям. Мазепа послав сватів. Уже раніше він зустрічався потайки із Мотрею. Кочубеї відкинули освідчення Мазепи з обуренням; Мазепа був застарий, а Мотря ще до того приходилась йому хрещеницею. Вдома почали поводитись із Мотрею жорстоко; тоді вона втекла до Мазепи, гадаючи, що цим приневолить його до рішучого кроку.

Історики кажуть, що Мазепа тоді глядів одним оком на «суспільну думку», а другим на царський уряд; — з обома рахувався, бо Кочубей «мав впливи». І хоч як кохав Мотрю, і хоч вона мусіла його переконувати, що її мати дома не подарує їй такої ганебної втечі, таки скребучи серцем відіслав її додому. Скільки в цій поведінці Мазепи було чисто-політичних оглядів і скільки чисто-особистих мотивів, кожному вільно здогадуватись залежно від того, як змальовує собі його психологічний портрет. Але годі пустих балачок, краще послухаймо двох перших листів:

„Моє серденько, моя квіте рожана! Сердечно на теє болію, що недалеко від мене їдеш, а я не міг очиць твоїх і личка біленького видіти; через сеє письмечко кланяюся, всі частини тіла цілую любязно”.

„Моє серденько! Зажурився я, почувши від дівки (служниці) таке слово, що Ваша Милость за зле на мене маєш, що В-у М. при собі не задержав, але відіслав додому. Уваж сама, щоб з того виросло. Перше: щоб твої родичі по всім світі розголосили: що взяв у нас дочку уночі ґвалтом і держить у себе замість наложниці. Друга причина: що тримавши В-у М. у себе, я би не міг жодною мірою витримати, та і В. М. так само; мусіли би ми із собою жити так, як подружжя каже, а потім прийшло б не благословення від церкви і клятьба, щоб нам із тобою не жити. Де-ж би я тоді Вас подів і мені би через теє В. М. жаль, щоб потім на мене не плакала”.

Після простої лірики без зайвих прикрас, приходять у другім листі дипломатичні нюанси; що речення — то новий аргумент: родичі, світ, церква і власне серце. Невідомо, чи Мазепа лякався більше Кочубея чи себе самого. На всякий випадок він сповідається Мотрі зі своїх слабощів. Признатись жінці, що ми не повні своєї сили волі, коли залишимось із нею самі, це часто одна із найбільших лесток для неї і одна із найсолодших самооман для нас. Тимчасом Мотря була розчарована. Мазепа відчуває, що між ними наростає непорозуміння і хотів би його вияснити:

„Моє сердечне кохання! Прошу і вельми прошу, раз зо мною побачитися для усної розмови. Коли мене любиш, не забувай же, коли не любиш — не споминай же. Згадай мої слова, що любить обіцяла, на що мені і рученьку біленьку дала. І повторно, і постократно прошу, назнач хоч на одну хвилину, коли маємо з собою видітися для спільного добра нашого, на котре сама раніше згоду свою дала. А заки теє буде, пришли намисто з шиї своєї, прошу”.

Видно, що лист цей не поміг або Мазепа не мав терпцю чекати відповіді, тому посилає новий:

„Моє сердечко! Уже ти мене ізсушила красним своїм личком і своїми обітницями. Посилаю тепер до Вашої Милості Меланку, щоб про все розмовилася; а В. М. не стережися її ні в чому, бо є вірна В-ій М. і мені в усім. Прошу і сильно за ніжки В. М., моє серденько, обнявши, прошу не відкладай своєї обітниці”.

І немов би після цього не дійшло до зустрічі, Мазепа починав свою лірику наново:

„Моє серце коханеє! Сама знаєш, як сердечно, шалене люблю В. М. і ще нікого на світі не любив так. Моє б теє щастя і радість було, щоб нехай їхала та жила у мене; тільки-ж я уважав, який кінець з того може бути, а головно при такій злості і затятості твоїх родичів. Прошу, моя любко, не відміняйся ні в чому, як уже непоєднократ слово своє і рученьку дала-ось; а я взаємно, поки жив буду, тебе не забуду”.

Як бачимо, Мотря повідомляла Мазепу, що мама знущається над нею і побиває її. Кочубей теж мусів помагати бодай лайкою. Мазепа пересилає лаконічну записку:

„Моє серденько! Не маючи відомості про поводження В. М., — чи вже перестали В. М. мучити і катувати, — тепер від’їжджаючи на тиждень на певні місця, посилаю В-ій замість від’їзного (дарунок з нагоди від’їзду) через Карпа, що прошу завдячне прийняти, а мене в неодмінній любові своїй ховати”.

На листах не маємо дат і не знаємо, як довго тривала та сама атмосфера в хаті Кочубеїв; атмосфера бурі не змінялась:

„Моє серденько! Тяжко болію на теє, що сам не можу з В. М. обширно поговорити, що за відраду В. М. у теперішнім смутку учинити. Чого В. М. по мені потребуєш, скажи цій дівці. В остатку, коли вони, проклятії твої, тебе цураються, — іди в монастир, а я знатиму, що на той час з В. М. чинити. Чого треба — ще раз прошу повідомити мене В. М.”.

Радити коханій дівчині, щоб втекла до монастиря — таки трохи сивоволоса рада. Родичі Мотрі проганяють із її голови (та серця) кохання дуже болючими аргументами, а Мазепа надалі тільки складає поезії в прозі:

„Моя сердечно кохана! Тяжко зажурився я, почувши, що тая катівка не перестає В. М. мучити, як і вчора теє учинила. Я сам не знаю, що з нею, гадиною, чинити. То моя біда, що з В. М. слушного не маю часу про все переговорити. Більш від жалю не можу писати; тільки теє, що що небудь станеться, я поки жив буду, тебе сердечне любити і зичити всього добра не перестану, і повторно писати не перестану, на злість моїм і твоїм ворогам”.

Мазепа ані не находить ради для Мотрі, як вона має боронитися, ані для себе, як її побачити. В усякому разі громадські справи не дають йому часу обдумувати стратегічні плани для визволення Мотрі. А потім — чи пак: перш за все — вік. Мужчина на 60-ому році життя не квапиться — обмірковує, полишає не одну річ часові. Саме тоді, коли закохана дівчина додала би часові крил своєї туги. Мотря чекала від Мазепи рішучості героя та зручності дипломата, чекала не тільки надаремне, але передовсім за довго. Приходить криза.

„Моя сердечна кохана! Виджу, що В. М. у всім відмінилася своєю любов’ю давньою до мене. Як собі знаєш, воля твоя, чини, що хочеш. Будеш потім того жалкувати. Пригадай тільки слова свої, під клятвою мені дані, на той час, коли виходила ти з покою мурованого від мене, коли дав я тобі перстень діамантовий, над котрий ліпшого, дорожчого у себе не маю: «що хоч сяк, чи так буде, а любов між нами не відміниться».

Погрози та діалектика родичів Мотрі ймовірно зміцнили її сумніви щодо „твердих” намірів Мазепи. Мотря мабуть скидала вину на родичів, але прохала залишити їх та її в спокою.

„Моє серденько! Бодай того Бог з душею розлучив, хто нас розлучає. Знав би я, як над ворогами помститися, тільки ти мені руки зв’язала. Я з великою сердечною тугою чекаю від В. М. відомостей, а в якім ділі, сама добре знаєш. Тому вельми прошу, дай мені швидку відповідь на цеє моє писання, моє серденько”.

Відповідь мусіла бути невесела і категорична.

„Моя сердечно кохана, наймиліша, найлюбезніша Мотронько! Вперед смерті на себе сподівався, ніж такої в серці вашої відміни. Згадай тільки на свої слова, згадай на свою присягу, згадай на свої рученьки, котрі мені не раз давала: і до мене — хоч будеш зі мною, хоч не будеш — до смерті любити обіцяла, згадай на остаток любязну нашу бесіду, коли ти бувала у мене на покою. Нехай Бог неправдивого (не правдомовного) карає, а я — хоч любиш, хоч не любиш мене — до смерті тебе, відповідно до слова свого, любити і сердечно кохати не перестану, на злість моїм ворогам. Прошу і дуже, моє серденько, яким не будь способом побачся зі мною: що маю з В. М. далі чинити. Бо вже більш не буду ворогам своїм терпіти, кінцеву помсту учиню, а яку, сама побачиш. Щасливіші мої листи, що в рученьках твоїх бувають, ніж мої бідні очі, що тебе не оглядають”.

Це було останнє велике кохання Мазепи. „Кохання — пояснює Петер Альтенберг — значить по суті: нещасливе кохання”. Мотря виходить згодом заміж за молодого. Щасливо чи ні? Цим вже історія не цікавиться…

Листи Мотрі пропали. Кочубей не приклав їх російському цареві як докази Мазепиних затій. Не залишився теж портрет Мотрі. Знаємо тільки, що Мазепа за діамантовий перстень дістав від Мотрі на власне бажання мичку волосся та… вишивану сорочку.

Автор: М. Рудницький.

P. S. Старинные летописи рассказывают: А вообще жалко, что так сложилась любовная история с Мотрей и Мазепой. Но, наверняка, многие родичи Мотри, занимающиеся каким-нибудь обыденным занятием, как например, пошив штор в Киеве, еще долго обсуждали разные перипетии этого неудачного романа.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *