Коперник, Галілей і Джордано Бруно – три мислителя, які кинули виклик традиції

телескоп

В одній з глав XII книги «Метафізики» Аристотель стверджує, що серед математичних наук саме астрономія найближче стоїть до філософії. Адже вона вивчає природу небесних тіл, каже основоположник науки про буття, тобто сутність вічну, хоча ця сутність і сприймається в даному випадку органами почуттів. В ієрархії всього сущого, якою вона представлялася Аристотелем, Бог є думкою про саму думку і першим рушієм початкової вічної небесної сфери.

Древній, дохристиянський світ не наважувався йти до кінця по шляху філософії, яка привела б до розділення Бога і природи. Сама природа до певної міри обожнювалась, тому філософія і релігія не вступали в протиріччя, так як та і інша спиралися на знання, отримані з чуттєвого досвіду.

До Коперника філософія і феномени, що фіксуються безпосередніми спостереженнями, сходилися на тому, що Земля нерухома в просторі, а зірки рухаються. Рухаються, додавала метафізична астрономія, по круговій орбіті, тобто таким чином, що рух, поєднуючи нескінченне число разів початок і кінець, являє собою нескінченність у часі.

Важливим завданням вчених давнини було, як говорили платоніки, «рятувати явища», тобто постаратися обгрунтувати факти теоретично. Здавалося, це єдино правильнийшлях. В діалозі Галілея «Про дві найголовніші системи світу» Сімпліцій каже: «Вчення Коперника припускає відмову від чуттєвих сприйнять, і насамперед від відчуттів, інакше як же могло бути, щоб ми, що відчувають подих найлегшого вітерця, не відчули б постійного вітру, разючого нас зі швидкістю понад 2529 миль на годину, бо така відстань, яку центр Землі при річному русі проходить за годину по окружності великої орбіти, як старанно обчислює автор…»

Дійсно, здавалося, що якщо визнати непорушність небесного тіла, на якому живе людина, то було б легше пояснити багато явищ зовнішнього світу. Довгий час натурфілософія задовольнялася провідною роллю чуттєвого досвіду в пізнанні світу. Аристотелизму вдалося відокремити Землю, з усіма характерними для неї недосконалими минущими явищами, від чистоти і нетлінності небес, куди водрузили «першодвигун» світу – Бога.

Незважаючи на зусилля апостола Павла, Блаженного Августина, вже ранні християнські мислителі виявилися в тупику натуралістичної теології. Отці східної церкви пояснювали будову світу буквально по «Книзі буття», що йшло врозріз з грецькою науковою традицією. А якийсь маловідомий грек Козьма Індікоплевст, що побував в Індії, намагався підмінити язичницьку топографію і космогонію «християнською топографією Всесвіту». Згідно з вченням Козьми, Земля не тільки не була центром Всесвіту, але була всього лише найнижчою точкою сонячної системи, плоскою рівниною, накритою куполом небосхилу. Нас, однак, цікавлять не самі ці помилки в спробах пояснити будову світу, а причина, по якій вони відбувалися, і – неодноразово – та причина, яка викликала настільки серйозні турботи у Коперника, а пізніше привела Галілея до суду інквізиції.

А причина в тому, що в ті часи наука перебувала в підпорядкуванні у релігії і метафізики. Той же Коперник вірив в упорядкованість, досконалість світобудови і на цьому будував свою теорію. І це зближує великого польського вченого з вченими античності, і саме в суворій раціональності системи і полягає вся велич його відкриття.

У присвяті до свого трактату «Про обертання небесних сфер» Коперник ставить в провину поборникам геоцентризму те, що, приймаючи теорію ексцентричних кіл і епіциклів, вони порушують принцип безсумнівної гармонії світу в цілому і кожній його частині.

Перша ж глава книги його трактату відкривається твердженням досконалості будови Всесвіту: «Насамперед, нам слід взяти до уваги, що Всесвіт шароподібний як тому, що куля – найдосконаліша за формою, вона бездоганне ціле, так і тому, що з усіх фігур ця сама містка, найбільш підходяща для включення і збереження всієї світобудови».

Ідея Землі як центру Всесвіту була прийнята середньовічним християнством так само, як язичниками в часи античності. Аристотель і Біблія, Птолемеєвська система і світ, пізнаваний через одкровення, вчення Фоми Аквінського примиряли ці протилежні позиції, стверджуючи, що розум і одкровення не суперечать один одному. Земля, згідно Козьмі Індікоплевсту, розглядалася як п’єдестал для Бога, як частина Всесвіту, протилежна небесній сфері – раю, згідно Гонорію, як місце розташування пекла, згідно Данте. Загалом, в християнському вченні Земля зайняла цілком певне положення в космосі, хоча адепти християнства не усвідомили ще до кінця духовну революцію, зроблену Євангелієм.

По суті справи, натурфілософія спотворювала результати чуттєвого досвіду або, вірніше, прагнула якось обійти їх протиріччя. Бажаючи примирити Всесвіт з Богом, вона старанно уникала можливості примирити її з розумом, з людською думкою. Тому особливо цікаво нам місце в трактаті Коперника «Про обертання», де він говорить про думку, «ваблену то туди, то сюди».

Первісна строгість теорії концентричних сфер, висунута в першій половині IV століття до н. е. Евдоксом Кнідським, поступово занепадала. Лише зрідка чия-небудь геніальна уява намагалася привнести в неї щось нове, і лише в II столітті н. е. всі ці спроби синтезувалися в «Амальгесті» Клавдія Птолемея.

Але ті ж самі дані чуттєвого досвіду, які, здавалося, підтверджували правоту птолемеєвої картини світу з причин, викладених Симпліцієм на сторінках «Діалогу» Галілея, містили водночас елементи, що підводять до інших висновків. Відкриємо ще раз діалог «Про дві найголовніші системи» (Третій день). Сімпліцій задає Сальвіатові питання: «Але з чого ви укладаєте, що ні Земля, а Сонце знаходиться в центрі обертання планет?» І Сальвіат відповідає: «Це випливає з очевидних і тому найпереконливіших спостережень; з них найбільш вагомим є той факт, що всі планети знаходяться то ближче то далі від Землі, причому різниця ця така велика, що, наприклад, Венера в найдальшому положенні знаходиться в шість разів далі від нас, ніж коли вона в самому близькому положенні, а відстань до Марса в одному положенні майже у вісім разів більше, ніж в іншому. Ви бачите, таким чином, що Аристотель помилявся, думаючи, що вони завжди однаково віддалені від нас».

Поряд з ідеями геоцентризму стародавньому світу були відомі і положення геліоцентричної теорії будови Всесвіту, висунутої в першій половині III століття до н. е. Архімед, з праць якого ми й знаємо про теорію Аристарха, наводить свої заперечення проти геліоцентризму. Водночас він ні в якій мірі не був збентежений появою подібної теорії.

Коперник не раз посилається на античний геліоцентризм, як би підкріплюючи свою революційну теорію незаперечними авторитетами класичної давнини. У трактаті «Про обертання небесних сфер» він вимагає тієї ж «свободи уяви», яку дозволяли собі Аристарх та інші вчені античності при поясненні астрономічних явищ. Він скористався також могутнім символом Сонця і стверджував, що воно, як справжній світоч світу, набагато більш гідно займати центр Всесвіту, ніж Земля. Тут ми бачимо елемент обожнювання природних явищ, аналогічний тій традиції, яка вже завела в тупик древню астрономію.

І все ж Коперник, створюючи свою дивовижно струнку теорію, засновану частиною на власних спостереженнях, а головним чином вже на наявних даних, керувався законами розуму. При цьому віра в розум придбала у Коперника деякий містичний відтінок. Він навіть склав лист якогось піфагорійця, в якому істина розглядалася як священна таємниця, відома лише небагатьом посвяченим.

Сорок років по тому після появи трактату «Про обертання» в опублікованих в Лондоні італійських діалогах Джордано Бруно вгадав більш глибокий сенс вчення Коперника, який проголосив пріоритет думки над чуттєвим досвідом і відкрив тим самим шлях до утвердження необмеженої свободи мислення людини нового часу. Бруно справедливо зазначав, що астрономія Аристотеля і Птолемея побудована на часткових даних, до того ж отриманих за допомогою такого обмеженого знаряддя пізнання, як людські відчуття. Реальність, пізнана розумом, нескінченна, тоді як реальність, пізнана почуттями, неминуче обмежена. Отже, у творах Бруно оживає Коперник – раціоналіст і платонік, нетерпимий до думки, «вабленої то туди, то сюди»; мислитель, для якого розум – явище священне, абсолютне, нескінченне; зухвалий руйнівник тисячолітньої наукової традиції в ім’я торжества розуму.

Ім’я польського вченого – останнього представника ери розквіту античної думки – незабаром стало символом нового історичного етапу в людській культурі. Багатовікова суперечка про конечність і нескінченість в другій половині XVI століття завершується перемогою ідеї нескінченності, переваги якої інтуїтивно відчуваються людською свідомістю. І в цьому велика заслуга астрономії, хоча вона ще й не наважується відкрито постулювати нескінченність Всесвіту. Навіть Копернику – і це дуже важливо – світ видається обмеженим сферою нерухомих зірок. Світ, але не реальність, бо думка – це теж реальність, а думка не має кордонів, її не можна обмежити рамками будь-якої ідеї або системи. І ось ідея нескінченності призводить до твердження про безліч світів у Всесвіті – одному з єретичних тверджень, за які 17 лютого 1600 року Бруно зійшов на вогнище.

Навряд чи Коперник міг уявити, до яких драматичних наслідків призведе відмова від багатовікового компромісу між чуттєвим досвідом і розумом, який закріплювався в птолемеєвій системі світу. У його час теорія геліоцентризму не отримала скільки-небудь суттєвого резонансу. Але пізніше, в розбудженій і розбурханій Італії періоду Відродження, спалахнула гостра полеміка про нескінченність, причому мова йшла вже не тільки про макрокосм, а й про мікрокосм.

Бруно читав Коперника як буквально, так і метафорично, як до нього читали Аристотеля і «Книгу буття». Іноді його інтерпретація була помилковою. Так, Копернику було приписано відкидання теорії небесних сфер, хоча при уважному читанні його трактату цей висновок виявляється досить сумнівним. Але, безсумнівно, польський вчений відновив права ідею нескінченності буття і передбачив інший шлях до вирішення питання про абсолютне і необхідне, і в цьому його величезна заслуга перед людством.

Те, що Бруно пішов на страту, аби не зректися своїх переконань, говорить про те, наскільки сильна в умах людства спрага вирішити проблеми реальності. Своєю смертю він ще раз підтвердив перевірену століттями справедливість сократового призову все піддавати сумніву, а також необхідність у людському суспільстві віротерпимості, в якій йому було відмовлено в Женеві Кальвіном, а в Римі інквізицією.

Бруно першим прийшов до думки про злиття в особистість кінцевого і нескінченного. Індивід кінцевий, обмежений, оскільки він не є іншим індивідом. Водночас він нескінченний, необмежений, так як він не обумовлений нічим іншим, окрім як самим собою. Коперникова система речей з її дивовижною точністю і ясністю знайшла нову глибину, новий ціннісний зміст і породила той новий вимір людської свідомості нового часу, який ми називаємо індивідуальністю. Галілею було визначено стати найбільш чистим втіленням такої індивідуальності.

На кожній сторінці творів Галілея оживає робота думки, яка прагне до точного визначення речей і явищ. Обмеженість чуттєвого досвіду всякий раз долається нескінченністю розуму і перетвориться в індивідуальність твердження. Саме тут криється секрет могутньої чарівності Галілея як цілком сучасного мислителя, більш того, як чоловіка всіх часів, який міг з’явитися в будь-якій країні. Його Коперник, той, якого він повернув до життя в 1632 році в своєму діалозі «Про дві найголовніші системи світу», – це захисник логіки і очевидності, противник самовладдя, насильницького нав’язування ідей, поборник відповідальності людини за цей світ. Це особистість не тільки інтелектуальна, але і моральної величі. Ясність його мислення – етична категорія, так як вона передбачає мужність, завдяки якій нова наука виявилася настільки плідною в порівнянні з ідеями «занадто боязких і ревнивих прихильників незмінності небесних сфер».

У прагненні до індивідуалізації, в прагненні злити воєдино обмеженість чуттєвого досвіду і нескінченність чистого розуму наукова думка разом з Галілеєм знайшла свою істинно вічну характеристику, яка дала можливість зв’язати минуле, сьогодення і майбутнє: від Евдокса, Евкліда і Архімеда до Коперника і від Коперника до Ньютона, Гільберта і Ейнштейна.

Коротше кажучи, у Галілея Коперник-раціоналіст виступає як предтеча і застава Коперника-астронома. Вражаючому геніальному астрономічному відкриттю передувало прозріння внутрішнє, суб’єктивне. Зародившись у свідомості каноніка з Фромборка, це відкриття було підхоплено домініканцем-відступником з Нола, а потім поглиблено і вигострилось придворним математиком родини Медичі. І як античний світ перевершив своє власне породження – натурфілософію, коли його найбільш видатні представники створили теорію пізнання, так Коперник, Бруно і Галілей об’єдналися в спільному прагненні затвердити нове уявлення про світ, який відповідає вимозі ідеї нескінченності.

Індивідуальність і індивід – ось та мета, до досягнення якої були спрямовані зусилля, індивідуальність як усвідомлена першопричина всього. Постійні побоювання Коперника за наслідки створеної ним теорії, страта Бруно, суд над Галілеєм підтверджують визвольну силу цієї революційної ідеї, створеної людиною, потім спроектованої в небо і, зрештою, яка втілилася в теорії самого буття. А ті безплідні наукові традиції, філософські паралогізми, релігійне ідолопоклонство, яким на якийсь період вдалося нав’язати новим ідеям свою перевагу, надалі пали перед судом історії разом з тими псевдоноваторами, які їх підтримували. Їх доля так послужить уроком прийдешнім поколінням.

Автор: Вінченті Каппеллетті.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *