Князь Ігор – вовк у вівцях. Частина друга.

Князь Ігор

Русь починала ослов’янюватись, причому процес цей захоплював все суспільство, починаючи з княжої сім’ї та поширюючись донизу. Виникає резонне питання: яке відношення має ця русь зі своїми німецькими іменами до східнослов’янської держави на берегах Дніпра? Ніяка «норманська теорія» не може пояснити той факт, що протягом півстоліття (а то й більше) весь вищий «адміністративний апарат» на Русі, вся військова справа, а головне – вся торгівля були зосереджені, якщо вірити текстам договорів Ігоря та Олега, виключно в руках варягів. А це ж так. Але так ніколи і ніде не було. Значить, цього не могло бути.

Князь-іноземець міг захопити владу в країні, але закріпитися він міг тільки в контакті з місцевою земельною знаттю – саме вона була природною і надійною опорою його трону. Він міг набирати свою особисту гвардію (дружину) виключно з іноземців (варяги), але військо мало бути тубільним. І вже зовсім неймовірно, щоб іноземцям належала вся торгівля в країні!

Тим часом саме таку картину нам пропонували історики, вітчизняні та зарубіжні, що апелюють до текстів договорів. Чи повинен дослідник змиритися з історичною фантастикою, освяченою авторитетами? Або він має право припустити, що і сюжети, і документи, використані «Повістю временних літ», спочатку відносились не до Подніпров’я, а до якоїсь іншої території, на якій русь (варяги) становили хоч і прийшлий, але досить єдиний етносоціальний масив, істориками «втрачений».

Втім, тут не місце вдаватися в це складне і вимагаюче спеціального розгляду питання, яке гранично чітко сформулював колись С. Лісовий (Парамонов), поставивши його назвою однієї зі своїх книг – «Русь, звідки ти? ». Але слід пам’ятати про цю кричущу невідповідність фактів і подальшого осмислення істориками. Пам’ятати тим більше, що договір Ігоря з Візантією представляє для нас надзвичайний інтерес і з точки зору історико-географічного. Він вперше говорить про територіальні домагання русі і про обмеження їх іншою стороною – греками.

Більшість статей, що визначають порядок видачі біглих рабів, викупу полонених, спірні питання між кривдником і скривдженим, «русином» і «греком», в цілому слідують духу і букві попереднього договору 911 року. Дійсно, новими виявляються статті про «Корсунську країну», тобто про територію Херсонеса Таврійського, а більш широко – Про розмежування «сфер впливу» в Північному Причорномор’ї.

Так, ми дізнаємося, що руський князь повинен «не пускати» до Криму «чорних болгар», а в разі потреби може просити в імператора допомогу, яку той зобов’язаний йому надати. Разом з тим влада його не поширюється на кримські міста, «скільки їх там не є». Русь не має права зимувати в гирлі Дніпра, на острові святого Елферія (нині – острів Березань) і в Білобережжі, як іменувалася територія, що примикала до гирла Дністра. Якщо ж руські загони або каравани застане там осінь, вони повинні негайно повернутися «в Русь».

Ситуація окреслена цікава, хоча і не зовсім зрозуміла. Вторгнення в межі Кримського півострова «чорних болгар», що мешкають, наскільки відомо, на північному узбережжі Азовського моря, могли відбуватися через два пункти – Перекоп і Керченську протоку (у той час Босфор Кіммерійський). Договором закріплювалося, що русь може пропускати, а може і не пропускати «чорних болгар». З чого випливає, що русь займала Керченські берега, північ і північний захід Криму, де генуезькі карти-портолани вказують затоку «Варанголімен» – «бухту варягів» (зараз тут місто Чорноморськ). Про обмеження русі в східному напрямку, де мешкали племена, підлеглі Хозарському каганату, договір нічого не говорить, зате різко обмежує свободу її просування на захід і північний захід, у бік «нашої» Русі.

Все це змушує згадати про «чорноморську русь» і про власне «Русь», що знаходилася в Х-ХІ столітті, на Керченському півострові, про яку нам досі відомо дуже мало, хіба тільки що її князі мали візантійський титул «архонта». Судячи з усього, на берегах Керченської протоки і в самій Керчі в цей час існував оплот морських розбійників, відомих своїми набігами на хазар вгору по Дону, вони перетягувати свої човни з Дону на Волгу, спускалися в Каспій і доходили до Абесгун і Шемахи. Вони торгували, грабували, захоплювали міста, гинули під об’єднаними ударами хозар і мусульман і тому не могли закріпитися на узбережжі Каспію. Східні історики та географи повідомляють про їх криваві набіги, залишаючи в подиві щодо того, звідки вони з’явилися і куди пішли.

Існування в Північно-Східному Причорномор’ї подібного центру (порівнянного, бути може, зі знаменитою Биркою в Швеції, одного з центрів вікінгів), що носило ім’я Русь, – те ж, що і східнослов’янська держава на Дніпрі (а можливо й на Дунаї!), давно заважає історикам встановити місце багатьох подій тієї епохи і з’ясувати значення самого слова «русь» в застосуванні як до народу, так і до держави. Яку роль міг грати в чорноморській Русі київський князь? У якому випадку «Повість,,.» говорить про русь дніпровську, а в якому – про чорноморську? Як спілкувались між собою державні утворення слов’ян на Дніпрі і росів у Керчі? Адже між ними пролягли тисячі кілометрів степів, непрохідних через кочівників, пересічених до того ж багатьма річками і ріками … Відповісти на всі ці питання вкрай складно.

Тим часом вже наступне за Ігорем покоління візантійців, до якого належав історик Лев Диякон, анітрохи не сумнівалося, що руський флот у 941 році відправився на Константинополь саме з Боспору Кіммерійського. Ось чому в цитованому цим істориком посланні Іоанна Цимісхія Святославу говориться: «Вважаю, що ти не забув про поразку батька твого Інгора, який, знехтувавши клятвою, приплив до столиці нашої з величезним військом на 10 тисячах човнів, а до Кіммерійському Боспору прибув тільки-но з десятком човнів, сам ставши вісником своєї біди … ».

Якщо це дійсно так, стає зрозумілим і зауваження «Повісті …» про Херсонеситів, які могли побачити флот русів і попередити Константинополь про його рух. Руси з Боспору Кіммерійського неминуче повинні були йти повз Херсонес. Вони слідували західною гілкою течії, яка зароджується біля Синопа і йде на північ, до мису Фіолент, щоб біля берегів Криму розділитися на дві гілки – східну і західну, а ті, у свою чергу, обійшовши берега Чорного моря, знову з’єднуються біля північної точки узбережжя Анатолії. Саме цими двома течіями багато в чому визначалися і плавання стародавніх греків, їх торгові шляхи, військові експедиції і заснування міст і колоній у Північному Причорномор’ї.

Однак повернемося до Ігоря. Свідоцтво Льва Диякона, яке багато істориків намагаються ігнорувати, як «помилку» (чомусь ніхто з його сучасників і послідовників не звернув на нього уваги!), змушує вкрай обережно оцінювати і багато інших фактів, що повідомляються «Повістю …» про Ігоря . У ній, як я вже говорив, договір 944 року позбавлений дати, і це дозволяє припустити, слідуючи вказівці Івана Цимісхія про «клятвений договір», що набіг відбувся вже після його укладення. У його тексті, наведеному в «Повісті …», докладно зафіксовано церемоніал взаємних клятв, в тому числі і язичницької клятви зброєю, після чого змальовується принесення клятви самим Ігорем:

«Вранці Ігор покликав послів, прийшов на пагорб, де стояв Перун, поклав зброю свою, щити і золото, і він і його люди принесли присягу всі, скільки у нього було язичників; християнська ж русь ходила присягати в церкву святого Іллі, що над струмком … »Так що ж було раніше – похід або договір? Швидше за все, договорів було кілька, але текст попередніх до нас не дійшов, і нам доводиться прийняти варіант, зазначений «Повістю …». Якщо переносити дату укладення цього договору на час, що передує походу, то ми змушені будемо збільшувати вік Святослава і руйнувати погоджену в цілому хронологію подальших подій, що відносяться до правління Ольги. Я не стверджую, що подібне неможливо, проте прямої необхідності в цьому немає. Єдиним приводом міг послужити лише фатальний рефрен «Повісті …» – «і Приспи осінь …», – так, якби за даниною з древлян Ігор відправився відразу після повернення з набігу.

Далі буде.

Автор: А. Нікітін.

P. S. Старинные летописи рассказывают: Трагический образ князя Игоря играет заметное место в нашей старинной истории. И порой даже современные новости Украины проводят параллели тех давно минувших лет с настоящими событиями.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *