Іван Грозний і його син. Продовження.

Іван Грозний

Наприкінці Лівонської війни в 1531 році Росія опинилась на порозі військової поразки. Армія Баторія захопила найважливіші оборонні пункти на північно-західних кордонах Росії і обложила Псков. Шведи заволоділи Нарвою, Івангородом, Ямою і Копорьем. Війна велась тепер на російській землі. Врятувати країну від військового краху могли тільки енергійні воєнні дії. Але цар зволікав і коливався. Він розосередив війська по фортецях. Тим часом гарнізон Пскова вів нерівну боротьбу, героїчно відбиваючи напади ворога. У цей час Грозний у глибокій таємниці вів переговори з англійським урядом. У випадку «великої біди» він мав намір залишити країну і знайти притулок в Англії.

Польська агентура доносила Баторію, що цар боїться обурення підданих, що в Москві з хвилини на хвилину може спалахнути заколот. Хоча відомості такого роду і були сильно перебільшені, вони мали під собою грунт. Царські дипломати мимоволі підтвердили їх, заявивши в Лондоні, що в людях Московської держави «була шатость» але тепер «ті люди, провини свої дізнавшись, государю били чолом і просили у государя милості». Вбачаючи причину військових невдач у боярській зраді, цар велів взяти під варту прийшлих «у шатость» людей. У числі їх був голова Боярської думи князь Мстиславський, який повинен був публічно визнати свої провини, і тільки тоді був звільнений на поруки. Головний дяк Посольського наказу Андрій Щелкалов був побитий батогами і підданий великому штрафу. Государеві слуги розграбували двори боярина Микити Захар’їна, дядька спадкоємця.

Керівників Боярської думи не могло не турбувати критичне становище країни. Їх обтяжували величезні побори, якими цар обклав земщину. Незадоволені все частіше звертали свої погляди у бік царевича Івана. Йому виповнилося двадцять сім років, він встиг завоювати популярність у народі. З ім’ям спадкоємця багато хто пов’язував надії на зміни на краще. Грозний давно не довіряв царевичу. Тепер до недовіри додався страх. За словами Джерома Горсея, цар «побоювався за свою владу, вважаючи, що народ занадто хорошої думки про його сина». Коли чутки про таємні переговори царя з англійцями проникли в земщину, царевич і земські бояри не стали приховувати невдоволення.

До кінця життя Грозний багато хворів, у ньому з’явилися ознаки маразму. Тим часом син царя досяг «мужньої фортеці» і був сповнений люті проти «варварів», що вторглися в країну. В армії і в народі говорили, що царевич наполегливо вимагав у батька військ, щоб розгромити ворога під Псковом. У запальності спадкоємець нібито заявив государю, що сам-то він віддає перевагу скарбам доблесть і що, будь у нього навіть менше, ніж у батька, багатств, він міг би спустошити мечем і вогнем його володіння і забрав у нього більшу частину царства. У Пскові довго ходили легенди, що хороброго царевича Грозний «остнем поколол, что ему учал говорити о выручении града Пскова».

Сварки в царській родині траплялися з різних приводів. Цар Іван постійно втручався у сімейне життя дорослого сина. Він заточив у монастир двох перших дружин спадкоємця і, здається, збирався позбутися також і від останньої невістки – Олени Шереметєвої. У всякому разі, останній фатальний розбрат царя з сином стався через неї. Шереметєви були огидні Грозному. Він постійно підозрював їх у зраді. Один дядько царівни Олени, боярин Микита, був за царським наказом обезголовлений. Інший дядько, боярин Іван Великий (цар називав його «Бісів син»), насильно пострижений у монастир. Батька Олени, боярина Івана Меншого, цар всенародно звинувачував у зрадницьких зносинах з кримським ханом. Менший загинув при облозі Ревеля. І, нарешті, останній дядько царівни, окольничий Федір, потрапив у полон до поляків, присягнув на вірність Баторію і подав йому пораду йти походом на Великі Луки.

Перш, коли боярська «зрада» вповзала в царський будинок, Грозний стратив дядьків спадкоємця, його братів, а іноді і сестер, і на тому справа закінчувалась. Більше всіх страждали тоді Захар’їни. Тепер настала черга Шереметєвих. Але цар не міг заточити Олену в монастир: вона чекала дитину. І ось-ось мала народити. За звичаєм царська сім’я проводила осінні місяці в Олександрівській слободі. Одного разу цар Іван зайшов до покоїв сина і наткнувся на неодягнену невістку. За тодішніми поняттями жінка вважалась цілком одягненою тільки тоді, коли на ній було не менше трьох сорочок. Не відаючи жалю, цар відлупцював Олену посохом. Говорили, ніби Грозний поступив так в припадку страшної люті. Але його лють була викликана не однією тільки «непристойною» поведінкою Шереметєвої. Царевич Іван, який з’явився в кімнату на шум, спересердя кинув батькові такий закид: «Ти без всякої причини відправив у монастир моїх перших дружин, а тепер ти і третю б’єш, щоб загинув син, якого вона носить в утробі».

Грозний не бажав народження спадкоємця від Шереметєва. Його жорстока витівка мала свою логіку. Від страху і побоїв Олена розродилась на наступну ніч від тягаря. Єдиний внук Грозного з’явився на світ мертвим.

Про загибель Івана говорили різне. Але всі чутки зводились до двох версій. Згідно з однією, спадкоємець помер від смертельної рани в скроню, за іншою – він помер від гарячки. Першу версію докладно виклав єзуїт Антоніо Поссевіно, який прибув до Москви негайно після похорону царевича. Достовірно відомо, писав Поссевіно, що спадкоємець був убитий у Слободі великим князем. Побачивши, що батько б’є його дружину, царевич намагався захистити її, схопив государя за руки і тим обернув на себе гнів і удари батька. Іван Іванович був важко поранений палицею в голову біля скроні і на п’ятий день помер від рани.

Антоніо Поссевіно старанно підкреслював достовірність отриманих ним відомостей. Його помічник, стверджував він, дошукувався істини і повідомив йому «правдиву причину» смерті царевича. Однак старання єзуїта не знищують, а підсилюють сумніви з приводу деяких деталей його розповіді. Так, Поссевіно писав, що його перекладач (ним був священик Дрекоцькій) перебував при особі царя в Слободі у момент загибелі царевича. В іншому випадку він говорить, що цей самий перекладач жив не в Слободі, а в Москві, де його тримали в тісній каморі під охороною. Перекладач єзуїта, за його словами, «дуже підійшов до розуміння російської мови», але пізнання його, очевидно, були далекі від досконалості.

Придворний історик Баторія Гейденштейн наполегливо розпитував Поссевіно про московську трагедію і намагався перевірити його слова іншими показаннями. У підсумку Гейденштейн об’єднав у своїй розповіді обидві версії загибелі царевича. У його «Історії» сказано, що спадкоємець від удару палицею плі від сильного душевного болю впав у падучу хворобу, потім в лихоманку, від якої і помер.

Російські джерела дуже глухо кажуть про події, що розігралися у Слободі. Один літописець так описав смерть царевича: «Від батька свого люті ємства йому хвороба, від хвороби ж я смерть …» Це показання в деяких істотних моментах збігається зі свідченням англійського посланника Джерома Горсея. Довірена особа царя Горсей виконував самі секретні його доручення, мав багато друзів при дворі. Навряд чи можна засумніватися в тому, що він володів у своєму розпорядженні самими достовірними відомостями про справи царської сім’ї. За твердженням англійця, цар посварився з сином і в люті вдарив його жезлом, але не в скроню, а у вухо, вдарив «так ніжно, що той захворів гарячкою і на третій день помер».

Смерть від гарячки або смерть від кривавої рани в скроню? Яка з двох версій вірна?
Щоб розв’язати це питання, треба звернутися до справжнього листа царя, колись знайденого Н. П. Лихачовим. На початку листопада 1581 року Грозний відправив зі Слободи до Москви грамоту такого змісту: «От великого князя Ивана Васильевича в се а Русии боярину нашему Миките Романовичу Юрьеву да дияку нашему Ондрею Щелканову. Которого вы дня от нас поехали и тово дни Иван сын разнемогся и нынче конечно болен, а намг докудово Бог помилует Ивана сына, ехати отсюды невозможно».

Бояри «поїхали» зі Слободи 9 листопада. У той же день Грозний побив царівну Олену та посварився з сином. Через чотири дні він написав листа, перейнятий тривогою за зовсім хворого царевича. Цар боїться зізнатись, що «неміч» Івана-сина смертельна. Він сподівається, що Бог ось-ось «помилує» царевича і тоді вони виїдуть до Москви, де їх чекали справи. У листі немає ніяких розпоряджень про виклик з Москви медиків з ліками. (За деякими відомостями, лікарі були виписані в Слободу разом з боярами. Достовірно відомо, що бояри прибули туди лише на дев’ятий день хвороби).

Царевич Іван не був покладений на місці смертельним ударом в скроню. Останні місяці цар дуже часто бив сина палицею. Про це розповідав Баторію один царський придворний, який втік з Москви за кілька місяців до загибелі спадкоємця. Ймовірно, царевич міг би оговтатись і від останнього удару. Але коли на другий день після сварки йому сказали, що дружина народила в ніч мертвого сина, він остаточно впав у гарячку і, не витримавши страшного нервового потрясіння, помер на одинадцятий день хвороби – 19 листопада 1581 року. Баторію говорили, ніби цар часто б’є сина , бо не любить його. Але це було не так. Грозний плекав глибоку прихильність до старшого сина і після його кончини ледь не позбувся розуму від страшного горя. Смерть спадкоємця, винуватцем якої він був, надломила царя душевно і фізично. Він пережив царевича всього на два роки.

Автор: Р. Скринніков.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *