Ібн Хальдун – літописець мусульманського світу

Ібн Хальдун

Ібн Хальдун – один з найвидатніших мислителів та істориків минулого. Завдяки докладній автобіографії, яку він залишив, нам добре відомі події його життя. Він народився у 1332 році в Тунісі в сім’ї високопоставлених чиновників і вчених, вихідців з Андалусії, які ведуть свій рід від стародавніх єменських арабів. Ібн Хальдун отримав прекрасну релігійну, літературну і наукову освіту, його вчителями були видатні вчені Магрибу. Коли він був ще підлітком, правитель династії Маринідів Абу-ль-Хасан завоював Іфрикію та в 1348 р. вторгся у Туніс.

А через рік в країні почалася епідемія чуми, яка забрала його батьків. У 1352 році Ібн Хальдун відправився у Фес, де провів десять років, ставши канцлером при дворі султана Абу Саліма. Але, ні тут, ні в Гранаді, куди він їздив у 1362 р., ні в Бужи і Тлемсене не вдалося йому знайти стабільності в житті, втілити свій політичний ідеал. Однак у мандрах він добре пізнав життя двору і роботу державних чиновників, вивчив звичаї арабських і берберських племен.

Коли в 1375 р. Ібн Хальдуну виповнилося 43 роки, він відійшов від політики і цілком присвятив себе науці. Знайшовши притулок в замку Калаат (Алжир) при дворі Ібн Салама, він написав перший варіант «Введення» («Мукаддіма»). Але для подальшої роботи йому було потрібно безліч джерел і документів. Довелося залишити усамітнення і повернутися в Туніс. Тут Ібн Хальдун зайнявся викладанням і одночасно завершив перший варіант «Кітаб-аль-Ібар …» («Книга повчальних прикладів…») – монументальної праці з всесвітньої історії.

Але інтриги недоброзичливців змусили вченого покинути Магриб. У 1384 р. він переселився до Єгипту. У Каїрі після представлення мамлюкському султану аль-Захіру Баркуку він зайнявся викладацькою та судовою діяльністю, поєднуючи її з роботою над своєю великою працею. За п’ять років до смерті, у 1406 р., він став свідком облоги Дамаска військами Тамерлана і залишив дивно точний опис цієї людини.

Ібн Хальдун був, насамперед, істориком. Він прагнув намалювати якомога більше правдиву картину сучасної йому епохи – «зразок для істориків майбутнього». А оскільки існуючі в ті часи традиції фактографії його не задовольняли, він сформулював теорію суспільства, яка і лягла в основу його подальших праць. У своєму «Запровадженні» Ібн Хальдун заклав фундамент науки, названої згодом етнографією. Нагадаємо тільки деякі концепції, вперше вироблені ним.

Центральною в його теорії розвитку суспільства була концепція «умра», яку приблизно можна перекласти як «цивілізація», виключивши при цьому протиставлення «розвиненого» і «відсталого» суспільства. «Умра» виходить з ідеї божественності світобудови і означає саме життя людини на землі, устрій людського суспільства в цілому. Людина – творіння Боже, вона створена вільною і рівноправною і повинна бути володарем на землі. Але життя людей неоднакове, бо визначається географічними і кліматичними умовами. «Умра» – це і форми соціального життя, точніше, життя міського (з його великим скупченням людей) на відміну від сільської (в горах або пустелі).

Ібн Хальдун розрізняє дві фази розвитку суспільства. Перша, кочова (заняття землеробством і скотарством), близька до природи, що задовольняє тільки найпростіші потреби людини. Друга, більш складна, – «міська» (заняття ремеслом і торгівлею) з характерною для неї появою надлишків. На цій стадії суспільство, реалізуючи приховані можливості, досягає своєї мети. Відповідно до непорушних законів «умра» постійно коливається між цими двома станами.

Ібн Хальдун вважав, що «мульк» (влада) є основною рушійною силою суспільно-історичного розвитку. Джерело престижу, вона стає об’єктом жадань і прагнень людини, постійно підштовхуючи її до дій. Влада за своєю природою не міцна, вона весь час переходить від однієї групи до іншої, від одного народу до іншого. Будучи засобом перерозподілу надлишків та впорядкування суспільства, вона відіграє вирішальну роль при зміні фаз. Саме на цьому принципі будує Ібн Хальдун свою працю з історії суспільства. Він простежує шлях народів, переважно арабів і берберів, які один за іншим завойовували владу: від кочівництва до панування над іншими народами і, нарешті, падіння.

В основні поняття включено безліч дрібних. У соціальному плані це згуртованість, спорідненість, заступництво, честь; в політичному – примус, насильство, панування, влада; в економічному – засоби існування, або заробіток, вартість, праця.

Концепції Ібн Хальдуна, виведені ним закони життя арабо-берберського суспільства, його синтетичний підхід до історії ісламського світу донині залишаються невичерпним джерелом знань для істориків та етнографів.

Автор: Абдесселам Шеддаді.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *