Фауст: бувальщина чи небилиця

Фауст

Так хто ж він був, знаменитий доктор Фауст? Йоганн? Георг? Йоганн-Георг? Чорнокнижник та алхімік? Астролог і лікар? Або один з тих багатьох провісників, вчених і фокусників, хто бродив по дорогах та містах Європи? Та й чи був він насправді? Або образ вічного шукача істини і краси, сенсу наук і мистецтв, добра і зла та й самого буття — тільки легенда, складена на зорі Відродження?

У 1954 році в невеликому німецькому містечку Кнітлінгене, в Північно-Західній Швабії, скульптор Христина Шорп-Пфлумм створила доктору Йоганну Фаусту пам’ятник. Задумливо і здивовано дивиться на нас вчений в довгому не то плащі, не то чернечому вбранні. У тому ж році організатори музею Фауста — Карл Тіні і Карл Вайзерт —випустили брошуру, в якій на основі архівних документів стверджували, що Йоганн або Йоганн-Георг Фауст дійсно народився в цьому будинку між 1480-1485 роками. Господарі цього будинку — багата й освічена родина Герлахів — допомогли йому отримати освіту в Гейдельберзькому університеті, де він закінчив теологічний факультет, потім, мабуть, у Кракові, — курс «натуральної», або «природної» магії.

Значить, і справді в Німеччині на кінці XV століття — початку XVI століття існував якийсь вчений, що мандрував під цим ім’ям, плавив в тиглі метали, прагнучи здобути золото, ворожбит, лікар і маг, загиблий в гонитві то за багатством, то за істиною в 1540 або 1542 році? Хто він?

…Йшло XVI століття. Європа вирувала і хвилювалася. Реформатори боролися зі всесильним католицтвом, відстоюючи свободу віросповідання і національні права, королі і феодали воювали, заперечуючи володіння, вчені — алхіміки, богослови, лікарі, астрологи, філософи та історики — добували крупиці знань про світ і людину, відважні мандрівники і торговці борознили моря і океани в пошуках нових земель і казкових багатств. Горіли вогнища. На них спалювали «відьом», вчених, проповідників, «шкідливі» книжки, рукописи і картини.

Людей легко звинувачували у зв’язках з дияволом — так зміцнювалася світська та церковна влада. Так росли забобони. Як ніколи, була сильна віра в передбачення. І це зрозуміло — адже світ повний загадок, зрозуміти його будову, опанувати його таємницями манило допитливих, а людина ще так мало знала! Правда, у деяких університетах вже в XIV—XVI століттях в курс «природної» і «натуральної» магії входили фізичні та хімічні досліди, створювалися лабораторії, де навіть навчали гіпнозу. Але це були краплі в морі.

Німеччина була осередком цих пристрастей. Широка торгівля множила багатства міст, тут процвітала промисловість і цехові ремесла. Але городяни-бюргери: торговці, ремісники, чиновники, писарі, робітники, викладачі та студенти (їх частіше називали «школярі») були залежні від великих феодалів, могутніх князів, а часом і католицького духовенства. Власники земель володіли майже безмежними правами: вони карбували свою монету, встановлювали податки, мали військо — лицарство і свій суд. Вони воювали один з одним і багатіли, плюндруючи лицарство і дрібних бюргерів. Але чим більше багатіли князь або прелат — вища посадова духовна особа, тим роздробленіше і слабкіше ставала країна в цілому. Зате міцнів папський Рим, центр і оплот католицизму, вимагаючи з усіх податі, продаючи індульгенції, переслідуючи єретиків, конфіскуючи майно і страчуючи. Ненависть до всесильних католиків зростала. Здавалося — всі були готові повстати.

І коли 31 жовтня 1517 року доктор богослов’я і чернець Мартін Лютер прибив свої заперечення-тези проти зловживань католиків до дверей церкви в місті Віттенберзі, вони прозвучали як сполох, заклик до боротьби із загальним ворогом! Так розпочалася Реформація.

Розмах народних і лицарських повстань, селянські війни, що охопили всю країну, скоро налякають бюргерів. Сам Лютер, та й багато його однодумців відійдуть від повсталих. Але навіть це не зможе зупинити рух, що почався. Значну роль у ньому грали німецькі гуманісти. Поле їхньої діяльності було величезне і спрямоване, насамперед, на зміцнення єдності нації. Вони створювали німецьку літературну мову, вивчали народні звичаї, видовища, народну творчість. І скрізь — в сатиричних, історичних чи філософських творах, хімічних дослідах, гравюрах — вони виявлялися діячами Відродження у його німецькій формі — Реформації, вірячи в людину, її розум, сили, творчість. «Яка радість жити! — вигукував видатний німецький вчений Ульріх фон Гуттен. — Науки процвітають, уми пробуджуються, ти ж, варварство, візьми мотузку і приготуйся до вигнання!»

Але уми пробуджувалися повільно. Вчені, особливо ті, які тлумачили явища природи — «натурфілософи», були радше алхіміками, ніж хіміками, швидше астрологами, ніж астрономами. Вони й самі ще вірили, що диявол бере участь у житті людей, вірили у можливість договору з ним, в магію, в некромантів-чорнокнижників. І дивовижні явища природи, страшні долі переслідуваних і страти, раптові повороти історії немовби підтверджували цю віру. Що ж говорити про простий люд! Їх марновірство було безмежне.

Чим відоміше ставало ім’я якого-небудь алхіміка, цілителя, провісника, чим вдаліше виявлялися його досліди, лікування або найвірогідніше його прорікання, тим загадковіше здавався сам він оточуючим; його чарівництва народжували суперечки, його ім’я легко спліталося з легендами. Такої популярності швидко досяг і доктор теології та магії Йоганн Фауст, який прославився як у Німеччині, так і за її межами («faushis» по-латині — «щасливий», чи не було це прізвиськом?)

Яких тільки думок не висловлювали про нього навіть його сучасники — науковці, яких тільки свідоцтв дивацтв його вони не наводили у своїх записах! Філософ, богослов, історик абат Йоганн Тритемі 20 серпня 1507 року писав своєму другові: «…цей Георгій Сабеллікус (одне з прізвиськ Фауста) — волоцюга, пустодзвін і шахрай!.. Хвалився знанням всіх наук і такою пам’яттю, що якби всі твори Платона і Аристотеля були забуті, то він по пам’яті повністю відновив би їх. У нинішньому році він приїхав в Крейценах і настільки ж безглуздо хвалився своїм мистецтвом, називав себе найбільшим філософом і алхіміком…».

В актах Гейдельберзького університету за 1509 рік є відомості про отримання Фаустом ступеня бакалавра теологічних наук першим з п’ятнадцяти. Однак, призначений в Крейценах шкільним вчителем, Фауст незабаром був вигнаний звідти за «розбещення учнів». Вигнали його пізніше і з Інгольштадтського університету (протокол засідання міської ради від 17 червня 1528 року), де він більше пророкував та займався чорною магією, ніж викладав. У бесідах з Філіпом Меланхтоном, соратник Лютера, записаних його учнем Манлієм, знаходимо таку розповідь про чудеса Фауста: «…у Венеції пробував він злітати… стараннями диявола він піднявся в повітря, але настільки стрімко зійшов з трону на землю, що ледь не сконав, проте залишився живий». А Філіп фон Гуттен, двоюрідний брат Ульріха фон Гуттена, трохи пізніше — 16 січня 1540 року — повідомляє братові: «Доводиться визнати, що передбачення філософа Фауста збулися майже повністю, бо чимало ми натерпілися тут за цей час». (Мова йшла про тяжкості іспанської експедиції до Венесуели, перед початком якої її учасники радилися з доктором Фаустом.)

Сучасники Фауста розповідають, що, мандруючи з міста в місто, він вражає всіх своїм мистецтвом: простих бюргерів, студентів на лекціях і гулянках, вчених і знать. Він може викликати і оживити тіні померлих героїв, переказує античних авторів, ворожить по руці і складає гороскопи високим особам (за що часом отримує чималі гонорари), виліковує від різних хвороб, може створити бесівський шум у монастирі.

Судові процеси проти нього в Гейдельберзі в 1528 та 1532 роках свідчать про вибухи в різних будинках, вироблених «алхіміком, содомитом і чорномагом Фаустом».

Вже згаданий учень Меланхтона описує дивну смерть Фауста: «опівночі будинок (за багатьма джерелами — у князівстві Вюртембергському) захитався… вранці знайшли його лежачим ниць біля ліжка — так умертвив його диявол… За життя його супроводжував пес, під личиною якого переховувався диявол». Може бути, ця смерть була наслідком вибуху при якихось хімічних дослідах, припускає одна з недавніх дослідників біографії Фауста Ж. Бьянкі.

Як би там не було, але весь вигляд доктора Йоганна Фауста, алхіміка і волоцюги, фокусника і провісника, настільки характерний для епохи Німеччини загального бродіння і нестримної тяги до знань, швидко обростав повір’ями та анекдотами, сам Фауст ставав героєм народних переказів, пісень-балад і романсів, «проникаючи» в трактати і компіляції.

Далі буде.

Автор: М. Гольдман.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Яндекс.Метрика

UA TOP Bloggers