А чи була змова? Про трагічну долю царевича Олексія – сина Петра І. Пролог.

Цар Петро та царевич Олексій

Зі шкільної лави я, як і все моє покоління (яке виросло ще за совка), знало, що великий реформатор Петро I пожертвував своїм сином в ім’я блага держави. Ніякої загадки ні кримінальної, ні психологічної. Царевич , оточений мракобісами-попами і недобитими боярами – поборниками дрімучої й неосвіченої старовини, – ледачий і слабовільний чоловік, вступив в змову проти батька, втік за кордон, був повернутий розумними і державно мислячими сподвижниками царя, був судимий, засуджений до смертної кари і раптово помер напередодні екзекуції. Остаточно в цьому нас переконав роман А. Н. Толстого. І фільм, пам’ятаєте? Микола Черкасов так театрально переконливо відтворив образ саме того царевича Олексія, якого всі ми знали.

У 1872 році С. М. Соловйов пише: « …Син вважає своїм обов’язком віддалятися від справ батьківських; батько вважає своїм обов’язком врятувати майбутнє Росії, пожертвувавши сином». А картина М. М. Ге? (у заголовку статті саме вона) Заздалегідь винний і приречений Олексій – перед грізним і справедливим батьком! І навіть засумнівавшись якщо не у вині Олексія, то в мірі винності М. П. Погодін побачив у суді над Олексієм «таку пригоду, яка має … велике значення в Російській історії: це межа між древньою і новою Росією, кордон, зрошений кров’ю сина, яку пролив батько».

А може, і межі немає, межі між пристрастями людськими і їх (пристрастей) зображенням? Може, і не було у цій трагедії боротьби нового зі старим, а вирували людські пристрасті, упередженість і деспотизм?

Царевич народився 18 лютого 1690 року. Батьки були молоді – Петру І не було ще й вісімнадцяти, Євдокії Федорівні, у дівоцтві Лопухіній, і того менше. Цар, незадовго до цього досяг влади (восени 1689 року уряд царівни Софії було повалено), він продовжував займатися «Марсовими і нептуновими потіхами» і веселими бенкетами в Німецькій слободі. Правила мати Петра, Наталія Кирилівна, і її родичі – Олексій виховувався Євдокією і батька бачив рідко.

Поширене уявлення, що переносить події і відчуття наступних років на час дитинства царевича, в найзагальнішому вигляді зводиться до наступного. Молодий цар з юнацьких років відчув необхідність змін в устрої Росії. Він задихався в задушливій атмосфері кремлівських палаців і соборів і проводив час то в Преображенському зі своїми потішними полками, то на Переяславському озері, де займався кораблебудуванням, то в Німецькій слободі, де спілкувався з освіченими іноземцями. Євдокія ж була ревною прихильницею старовини, традиційних російських обрядів і звичаїв, вона і сина виховувала в неприязні до батька, який з’являвся в сім’ї рідко і незмінно в поганому настрої, в чому знову-таки була винна Євдокія, яка ніяк не хотіла йти в ногу з часом. Таким є хрестоматійне уявлення. А дійсність?

Ніяких перетворювальних планів Петро в перші роки свого правління не мав. Спосіб життя він вів, м’яко кажучи, безладний, і причиною розладу між подружжям була не якась особлива прихильність Євдокії Федорівни до старовини (хоча, природно, вихована в зубожілій дворянській родині, вона повністю схилялася до традиційної життя) або її спроби обмежити модернізаторські затії чоловіка, а елементарна зневага Петра сім’єю і захоплення дочкою виноторговця з Німецької слободи Ганною Монс, дівицею жвавою і практичною, що не заважало, правда, молодому царю вступати і в інші, численні і нерозбірливі інтимні стосунки.

На час від’їзду Петра за кордон (березень 1697 рік) відчуження між подружжям досягло такого ступеня, що з Лондона він написав родичам Наришкіну і Стрешневу про своє бажання: відхід цариці в монастир. Коли ж Петро повернувся, маленький Олексій був взятий від матері і відданий в будинок тітки Наталії Олексіївни, Євдокія відвезена в Покровський монастир, що в Суздалі, а там пізніше насильно пострижена під ім’ям Олени.

Важко сказати, як все це подіяло на хлопчика. Думаю, з цього часу у нього почав затверджуватися страх перед батьком, який бачив його рідко, не займався ним і, як видається, підсвідомо переносив на нього ставлення до нелюбої дружини, перед якою до того ж був винен за законами Божеськими і людськими. І тітка не любила маленького Олексія. І, думаю, марно, з легкої руки Н. Устрялова, автора грандіозної «Історії царювання Петра Великого», утвердилася думка, що «головним нещастям було те, що до дев’яти років царевич перебував під наглядом матері, косніючи в забобонах старовини і ненавидів все, що подобалося Петру». Не було відчуження сина від батька, було відчуження батька від сина, і напевно, переляк маленької істоти перед чоловіком, який позбавив його матері і життя в звичному оточенні.

Поширене уявлення: царевича вчили церковники, вчили по-старому, до вчення Олексій був неохочий і до нових наук схильності не плекав, і отже, збуджував тим самим незадоволення батька. А ось факти свідчать про протилежне, хоча є, правда, і частка істини в цій легенді (як у всякій легенді), але про це – трохи пізніше. Ще при матері Олексія стали вчити грамоті, і його перший вчитель Никифор В’яземський, залишився при ньому і після ув’язнення Євдокії в монастир. В’яземський був освіченим для того часу чоловіком, відомим як майстерний ритор і грамотій. Для царевича був складений ілюстрований буквар зі слов’янськими, грецькими та латинськими літерами (цим букварем користувалися згодом російські школярі аж до середини XVIII століття).

Коли Олексію виповнилося дев’ять років, Петро намірився було відправити його для навчання до Німеччини, але потім ця думка була залишена, і в 1701 році з’явився новий вихователь, саксонський виходець Мартін Мартинович Нейгебауер, для настанови «в науках і моралях». Нейгебауер був чоловіком, безсумнівно, освіченим, але надзвичайно склочним і дріб’язковим і на початку 1703 року був висланий царем за кордон.

Вихователем став інший німець, доктор права барон Генріх Гюйссен, який склав план навчання – вельми сучасний і аж ніяк не ретроградний План включав вивчення французької мови з граматики, виданої для дофіна Франції, причому оточення царевича в години занять повинно було говорити тільки по-французьки; в години відпочинку передбачалося пояснювати царевичу географічні карти, вчити поводженню з циркулем; приступити до початків арифметики і геометрії, вправлятися у фехтуванні, танцях і кінній їзді. Після шестимісячного курсу, по освоєнні французької, передбачалося перейти до вивчення історії та географії, продовжувати освоювати математику, вчитися стилю і краснопису, «читати Пуффендорфовий твір про посаду людини і громадянина». На все це відводилося два роки, протягом яких Олексію належало також ознайомитися з європейською політикою, основами військового мистецтва, фортифікацією, навігацією і артилерійською справою.

Хлопчик навчався легко й охоче. Гюйссен постійно хвалив його і не раз доповідав цареві про успіхи сина, повідомляючи, що царевич розумний, лагідний і побожний. Правда, військових вправ та фехтування Олексій не любив, та й математика давалася йому туго. Він був, як ми сказали б зараз, схильний до наук гуманітарних, а Петро до останніх ставився, м’яко кажучи, прохолодно, вважаючи за краще справи практичні. Але царевич, незважаючи на свою нелюбов до солдатчини, старався. У березні 1704 року він перебував у таборі російських військ, що облягали Нарву, і, як повідомляє Гюйссен, щиро запевняв батька, що, незважаючи на молодість (йому було 14 років), він робить все, що може, щоб наслідувати діяннями і прикладом Петра.

І раптом на початку 1705 року Гюйссен, до якого царевич прив’язався і який, безсумнівно, благотворно на нього впливав, був відправлений Петром за кордон з не надто значними дипломатичними дорученнями. Дорученнями, які, безумовно, міг би виконати і інший чоловік. Царевич ж залишився в Преображенському, будучи наданий собі самому на цілих два роки. Чому? Що трапилося? І чому Петро несподівано перестав посилати будь-які розпорядження, що стосуються Олексія?

Ось що цікаво. Саме в цей час у житті Петра виникає Марта Скавронська, протеже і коханка А. Д. Меншикова, якому Петро доручив загальне спостереження за вихованням царевича. Чи не збайдужів Петро і до без того не дуже то улюбленого сина, який був живим докором аморального і жорстокого поводження з його матір’ю? І чи не використовував Меншиков – чоловік, позбавлена яких би то не було моральних принципів, цю неприязнь батька до сина? Адже багато думали, що саме Меншиков дав пораду відправити Гюйссена в чужі краї з його незначним дорученням.

А пізніше сам Олексій пояснював австрійському імператору, що Меншиков з умислом не давав йому вчитися і спонукав до ліні і пияцтва. Припустимо, що це – бажання виправдатися, але, може бути, не тільки воно?

І доводиться не вірити (або, принаймні, не вірити повністю) легенді про нездатність Олексія до навчання або неймовірних його лінощів. Царевич не любив не науки взагалі, а ті, які були так милі його батькові. І з вихованням справа йшла цілком добре … до тих пір, поки по наміру чи без наміру Олексій виявився покинутим і опинився в суспільстві людей якщо не ворожих, то, принаймні, опозиційних щодо методів Петра. Не треба забувати, що сталося це у віці, настільки важливому для формування особистості.

Далі буде.

Автор: В. Тюрін.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *